Виклики українській ідентичності в умовах зовнішньої агресії

Стосовно українскої ситуації, слід зазначити, що за часи незалежності ні одна українська культурна інституція – ні державна, ні приватна – не “бачила” загроз українській ідентичності на зрусифікованих територіях України і не приділяла достатньої уваги розробці практик їх нейтралізації та протидії. Питання регіональної ідентичності піднімалося лише у контексті чергових політичних спекуляцій. Проблема Донбасу, який бачить своє майбутнє у складі України – насамперед ментальна проблема, проблема сприйняття єдності української культури як способу буття незалежно від регіону, етнічності, віросповідань, особливостей світогляду, геополітичних орієнтацій тощо.

Мешканцям тимчасово окупованих територій треба зрозуміти, що ДНР, ЛНР, “Новоросія”, Кримський федеральний округ потрібні Путіну і його оточенню виключно як інструмент утримання сусідньої держави в орбіті внутрішньої та зовнішньої агресивної політики російської держави. А для цього їм постійно треба буде грати грати роль ображених і принижених маленьких людей якими має перейматися сильний опікун.

Окрім того, на думку, наприклад, С. Дацюка спроби України утримати Донбас за будь-яку ціну і прив'язка національної ідентичності до території є глибоко провальним і неправильним підходом. Тому, як він вважає, відмова від територіальної ідентифікації означає таке самовизначення, коли важлива не територія і “індустріальне залізо”, а люди ідентичністю яких є перспектива революційної України [3].

Очевидно, що таке визначання грунтується на аналізі тенденцій розгортання третьої промислової революції у світі, яка не може не зачіпати і Україну. Як вважає Б. Гаврилишин, якщо Україна не хоче залишитися сировинним придатком світу, ми повинні радикально поміняти ситуації у металургійній галузі. Навіть якщо припустити, що у найближчому майбутньому можливе врегулювання військового конфлікту на сході України, середньострокові і довгострокові перспективи розвитку національної металургійної галузі, на його думку, не викликають оптимізму. Слабкість внутрішнього споживання металу українським ринком визначає сильну залежність української металургійної галузі від зовнішніх ринків. А тенденції сучасного економічного розвитку світу свідчать, що попит на метал буде стійко падати. Уже у вересні 2014 року Україна скоротила виробництво сталі на 37% проти вересня 2013 року – до 1, 7 млн. тонн, опустившись з 11-го на 12-те місце у рейтингу країн – основних світових виробників цієї продукції, складеному Всесвітньої асоціацією виробників сталі (World steel).

Головна ж причина майбутнього світового падіння попиту на чорний метал це те, що почалася третя промислова революція. Як пише Б. Гаврилишин, ми, по влучному виразу колишнього керівника Intel Е. Гроува, в “точці перелому” тренду світового технологічного розвитку. Третя промислова революція характеризуватиметься широким впровадженням аддитивного виробництва (це, передусім, широке запровадження у промисловості 3D друку, який заощаджує на відміну від поточного субтрактивного виробництва, яким є нинішнє традиційне виробництво, до 90% вихідного матеріалу) і широким впровадженням замінників металу під час виробництва промислової продукції [4]. Природньо, що зготрання гірничодобувної та металургійної промисловості Донбасу (як у цілому у світі) матиме не тільки значні непередбачувані економічні наслідки для країни, але і соціально- політичні та світоглядні виклики для мешканців Сходу України, їх способу життя. Перш за все, регіональна ідентичність втратить свою основоположну засаду – залежність від території, яка забезпечує всі потреби людини, що є основою, в тому числі, формування установок патерналізму. Теж саме стосується Криму, моноекономіка якого була повністю підпорядкована невибагливим запитам радянської людини, ідентичність якої канула в Лету.

Багато наших громадян розуміють згубність політики сепаратизму, орієнтацію на примари “русского мира”, небезпеку утворення якихось квазіреспублік. Як показують соціологічні дослідження за останні місяці 2015 року суттєво виросла українська громадянська самоідентифікація населення – до 75% опитаних – і що важливо, її зростання відбулося саме на сході та півдні України за рахунок російськомовного населення. Відносно статусу Донецька та Луганська більшість респондентів вважають, що вони повинні залишатися обласними центрами у складі України (51%). Автономію Донбасу у складі України підтримують не більше 20%. Лише незначна кількість опитаних підтримують незалежність або приєднання Донбасу до Росії (6% і 4% відповідно).

Утвердження української ідентичності на Донбасі визначальним чином залежатиме від введення особливого тут порядку самоврядування та проведення виборів за українськими законами. Головна задача – висунути до органів місцевої влади українських патріотів. Але проблема тут в тому, що в Україні самоврядування завжди було слабким, а регіональні анклави на Донбасі очолювалися навіть не князьками із місцевого самоврядування, а державними адміністраціями або фінансово-промисловими групами. Потрібно також зважати на силу поширеного тут інституту земляцтва. Для місцевих жителів професійні та моральні якості кандидата на ту або іншу посаду повинні бути доповнені алгоритмом “свій” та якостями, зрозумілими промислово-робітничому суспільству.

Вирішити цю задачу можливо використавши потенціал волонтерства, яке сьогодні активно тут працює. Цих людей треба максимально долучити до місцевого самоврядування, бо їх тут знають особисто, їм довіряють,