Визначення виховного потенціалу родини крізь призму ролі родинного виховання у становленні особистості

Одну а головних ролей у становленні дитини як особистості відіграє рідне материнське слово. Дитина почуває себе щасливою, коли росте в колі своїх сестер та батьків, вбирає ласку дідусів і бабусь, доброзичливу увагу родичів, свояків, сусідів. На допомогу батькам у вихованні дітей нерідко приходять в сім'ю няні. А в прикрих випадках, у разі втрати батьків, їх місце займають опікун, вітчим, мачуха, названі батьки. Ефективно виживають на розум, серце, тіло і душу дитини навколишня природа та домашній побут, держава, церква. Кожен з цих вихователів діб по-своєму і заслуговує пильної уваги, але найбільшої уваги заслуговують батьки, адже саме вони становлять основне ядро виховного впливу на дітей у сім'ї. З цього привожу В.О.Сухомлинський писав: “Виховує, звичайно, сім'я в цілому - її загальний дух, культура людських стосунків. Але хто творить цей дух, цю культуру? Звичайно ж, батьки. Без батьківської мудрості немає виховної сили сім'ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадському обов'язку, відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька і матері, самі стають величезною виховуючою силою. Але ця сила не від батьків, у них - її коріння і джерело”. 

 

 

Виховні ідеї народної педагогіки є найпоширенішими серед населення України, особливо її сільської місцевості. Вони реалізуються через дотримання принципів, використання методів, засобів формування особистості, а також орієнтацію на чітко зафіксовані у людській пам'яті напрями.

Відомий український учений М.Г.Стельмахович основними принципами народного виховання вважав принцип гуманізму, який орієнтував на доброзичливе ставлення до особистості вихованця; природовідповідності з його спрямуванням будувати виховний процес, враховуючи особливості природи рідного краю; звязку виховання з життям через сприйняття суспільно-політичного, економічного, традиційного існування краю; виховання працею -шляхом залучення учнівської молоді до досвіду виробничої діяльності на основі найпоширеніших у тій чи іншій місцевості професій; врахування вікових та індивідуальних особливостей, оскільки рівень виховних навантажень має відповідати вікові людини, її життєвому досвіду, різнорідним можливостям; систематичності і послідовності як поступовому, системному доведенню відвовідної інформації до вихованця з нарощенням ступеня її складності тощо; єдності вимог і поваги до особистості через орієнтацію її на самостійне покращення своєї долі, небайдужість до набуття нею життєвого досвіду, врахування поглядів і переконань, піклування про життя і поведінку; поєднання виховного впливу з розвитком самостійності та ініціативи самого вихованця, стимулювання цих процесів.

Методи народної педагогіки сприяють реалізації її основних принципів і є способами досягнення мети у виховному процесі.Вони поділяються на загальні та часткові і відповідно застосовуються у всіх видах виховної діяльності чи лише в окремих. Це є вправляння, привчання, переконання, дотримування режиму праці та відпочинку, виконання доручень і обов'язків, народні ігри, забави. Проаналізуємо кожен з них.

Метод вправляння застосовується у тому випадку, коли необхідно вплинути на процес чи стан дій, поведінки, ставлення до себе і оточуючих конкретної людини. При цьому найдоцільніше застосовувати такі прийоми: вимога, нагадування, контроль.

Привчання має свої особливості і реалізується через тренування, показ, спрямування на здійснення самоконтролю.

Переконання впливає на свідомість, життєві погляди, ідеали, розуміння суті життя тощо. Воно здійснюється за допомогою розв'яснення, повчання, поради, дискусії, бесіди, розповіді і т.п.

Дотримання режиму праці і відпочинку є методом, який привчає економити час і впливає на вироблення позитивних звичок. Про нього сказано у ряді прислів'їв та приказок: „Хто рано встає, тому бог дає", „Зробив діло - гуляй сміло", „Не відкладай на завтра того, що можна зробити сьогодні".

Виконання доручень та дотримання обов'язків було і залишається чи не найсуттєвішим у житті кожної родини. Цей метод дисциплінує, впливає на розвиток ініціативності, вміння долати труднощі.

Народні ігри, через відтворення взаємин та активних дій, сприяють пізнанню багатьох процесів, які відбувалися у людському житті і були породжені трудовою діяльністю.

Забави, забавки пояснюються як „... розривка, розвага. У переносному значенні - легка робота". В народі вони були поширені задля організації відпочинку.

Виховний досвід українців базується на досягненнях попередніх поколінь, які доносться до молоді найрізноманітнішими засобами. М.Г.Стельмахович відзначив, що „під засобами виховання розуміємо той вид діяльності, явище чи предмет, які можуть впливати на особистість у певному напрямку". Вчений виділяв природні і надприродні засоби народного виховання. До природних він відносив рідну мову, фольклор, навколишню природу, домашній побут, традиції, звичаї, обряди, ритуали, свята, символи, атрибути, реліквії тощо. До надприродних - релігію.

Вказані нами засоби народної педагогіки найбільшою мірою реалізовувались при проведенні свят, обрядів, дотриманні звичаїв, передбачених народним календарем. Великою популярністю у давнину користувались дерев'яні календарі, на яких зарубками були позначені дні та місяці, а символами - види польових робіт.

Календарні традиції втілювали народні філософські ідеї і стверджували найвищі духовні цінності: взаємостосунки між людьми (особливо членами родин), любов до рідного краю, землі. Вони формували духовність, моральність, етичні норми поведінки, естетичні смаки. В українців різноманітні урочистості народного календаря діляться за порами року. У цьому поділі закладена глибока народна мудрість, яка вказує на взаємозв'язок людини з природою та значною мірою визначає зміст народного виховання.

Зв'язок людей з природою та навколишнім світом