Визначення виховного потенціалу родини крізь призму ролі родинного виховання у становленні особистості

Серед найвпливовіших інститутів етновиховання, які сприяли реалізації найпоширеніших напрямів, у народі виділялись сім'я, громадськість, колектив ровесників, пізніше - церква.

Сім'я відповідала за якість виховання дітей, підготовку їх до професійної діяльності і самостійного життя. Уклад родинного життя сильно позначався на майбутній долі дітей. Участь у вихованні дідусів і бабусь, батька й матері, інших старших членів родини сприяли всесторонньому розвитку дітей, розумінню проблем різновікових категорій людей.

Громада висловлювала похвалу чи осуд родині у залежності від того, як ця родина зарекомендувала себе у виховній справі, особливо у підготовці вмілих працівників різних суспільних сфер, мужніх воїнів, турботливих господарок, які вміють і в сім'ї лад тримати, і в разі необхідності державу боронити.

Колектив ровесників сприяв самоствердженню, самовизначенню, самореалізації, самооцінці особистості, а також вдосконаленню та етнізації.

Церква - "сприяла регламентації відносин всередині релігійних спільнот, які будуються на основі норм канонічного права, вимог релігійної моралі, існуючих зразків поведінки…" .

Духовно-моральне виховання включає залучення до пізнання духовних цінностей рідного народу, формування особистості, наділеної високими моральними якостями. Духовність "... звичайно мислиться в контексті релігійності, бо вона по суті є і продуктом, і виразником релігії і релігійності людини" [6, 20]. Ще одне визначення духовності уточнює і доповнює попереднє: "Духовність - це сукупність психічних явищ, що характеризують внутрішній, суб'єктивний світ людини, основні риси культурної спрямованості особистості - її життєві інтереси, переконання, погляди, ідеали, світогляд, ставлення до життя, до інших людей, до своїх обов'язків і до самої себе, її осмислення, бажання, воля, естетичні і моральні почуття".

Духовність є невід'ємною супутницею моралі. "Мораль - це система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей, одна з норм суспільної свідомості" [7, 120]. Практика духовно-морального виховання зосереджена на формуванні у людини оціночних суджень з позицій справедливості. Вона спрямована на виховання цнотливості, шляхетності, доброчесності, відданості вітчизняним ідеалам - всього того, що з позицій наших предків відповідало розумінню людяності ( "Добрі люди вмирають, а діла їхні живуть", "Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком - завжди", "У лиху годину узнаєш вірну людину", "Не той батько, що зродив, а той, хто до ума довів", "Вірний приятель -то найбільший скарб", "Шануй учителя як родителя" та ін.).

За свідченням етнографічних, археологічних та інших письмових джерел на початку життя людини наші предки приділяли значну увагу фізичному (гігієнічному) вихованню. Вони пропагували утримання тіла в чистоті, загартування організму і правильне харчування. "Під впливом регулярних дій (сонця, повітря, води) відбувалося поступове пристосування організму до змін, що сприяло профілактиці різноманітних захворювань, зміцненню здоров'я".

У дорослішому віці дітей виховували за допомогою демонологічних образів, вселяючи при цьому віру у їх існування. Таким чином предки домагалися долати життєві проблеми, які вимагали затрати енергії, сили, витривалості. Фізичний розвиток особистості сприяв за етнопедагогічною теорією виробленню в особистості позитивних рис характеру: наполегливості, дисциплінованості, рішучості, здатності долати труднощі ("Де сила, там і міць", "Здоров'я - найдорожчий скарб", "Коли не має сили, то й світ не милий", "Хто дужчий, той і ліпший", "Доки здоров'я служить, то людина не тужить", "Здоров'я вартіше за багатство", "При здоров'ї все людині миле" і т. п.).

Найважливішим завданням етнопедагогіки було здійснення трудового виховання підготовка дітей до життя в праці, до трудової діяльності. При цьому народ керувався принципом: краще вихованою є та дитина, яка раніше залучена до праці.

Культ праці, як однієї з найвищих суспільних цінностей, формував у підростаючих поколінь ініціативність, допитливість, винахідливість та інші суспільнозначущі якості. Підлітків залучали до участі в домашніх роботах, окремих з них - до ковальства, обробки металу, дерева тощо. Слідуючи М.Г. Стельмаховичу "Люди праці бачили в дітях майбутню зміну, своїх спадкоємців, помічників і годувальників".

Фізична праця допомагала забезпечувати життєві потреби людей і дістала обгрунтування як "... діяльність, спрямована на формування матеріальних і культурних цінностей з переважанням фізичної енергії" [8, 67]. Трудове виховання в українців за М.Г.Стельмаховичем поділялося на три етапи: вступний (від двох до шести років), визначальний (від семи до п'ятнадцяти років), завершальний (від п'ятнадцяти до двадцяти років). Найбільшою мірою воно здійснювалось у сільській місцевості ("Хочеш їсти калачі - не сиди на печі", "Хто рано піводиться, за тим і діло водиться", "Не в тім хороша, що чорноброва, а в тім, що діло робить", "Без діла жить - тільки небо коптить", "На дерево дивись як родить, а на чоловіка - як робить" і т.п.).

На сучасному етапі "... серйозні промахи в аграрній політиці підірвали віковічні традиції трудового виховання селянських дітей, відчуживши їх від землі, хліборобських професій, згубно вдарили по економіці, по народній моралі й етнопедагогіці".

Розумове виховання здійснювалось предками виважено і послідовно. Воно тлумачилось як "... цілеспрямований вплив батьків на розвиток розумових сил та мислення дітей, на вироблення культури розумової праці" [2, 195]. Здавна відомі приказки: "Гарна пташка пером, а людина розумом", "Не краса красить, а розум", "Краще з мудрим загубити, ніж з дурним знайти", "Око бачить далеко, а розум ще дальше", "Людей питай, а свій розум май", "Мудрим