Визначення виховного потенціалу родини крізь призму ролі родинного виховання у становленні особистості

Серед основних чинників забезпечення розумового рівня особистості - спілкування. З його допомогою відбувається мовний, емоційний розвиток, накопичується початковий життєвий досвід. У процесі загального та, зокрема, розумового розвитку з метою формування гуманістичних цінностей під час проведення свят, обрядів та здійснення інших виховних впливів на підростаюче покоління використовувались різноманітні фольклорні жанри, які містили народно-педагогічні ідеї.

У фольклорі постають образи багатьох русичів, які вірно служили своїй землі, героїчно захищали її від ворогів. Їх життя було відтворене у казках, легендах, міфах, які сприяли розвитку мислення, образної уяви, спостережливоті та інших якостей підростаючих поколінь.

Справедливо відзначила Марія Чумарна, що "…наївність української казки здається нам такою самоочевидною, а ускладненість і заплутаність, скажімо, австралійських міфів може викликати враження їх багатозначності і архаїчності…" [9, 6]. Українська казка, пронизана глибокою народною мудрістю, містить, здебільшого, закодовані давні знання та уявлення про життєдіяльність українців, їх навколишній світ, сподівання на краще майбутнє.

У більшості казок головний герой - це вихідець із народу. Він поєднує у собі його найкращі риси, виступає носієм моралі, духовних надбань попередників. Кожна людина в українській казці може досягти найвищої реалізації в добрі, правді, красі. Казки переконують у тому, що справжні справи вершаться при наявності великої волі і бажання.

Одночасно виховним та розвивальним засобом виступає сама мова казок, яка є рідною мовою їх героїв. Казка впливає на пробудження допитливості, зацікавленості, логіки мислення тощо.

Про неї в народі говорять так: "Гарна пісня ладом, а казка -складом", "Казка від початку починається, до кінця читається, в середині не перебивається" і т. п.

З давніх віків взаємини між людьми регулювались почуттями, пов'язаними із "… створенням, відтворенням і сприйняттям прекрасного в мистецтві та житті". Це призвело до виникнення напрямку в етнопедагогіці, іменованого естетичним вихованням. Воно трактувалось як цілеспрямоване формування естетичного ставлення до життя.

Почуття краси проявляється у замилуванні природою, мистецтвом, ремеслом, людською зовнішністю, взаєминами між людьми тощо. М.Г.Стельмахович відзначив, що слово "краса" виражає властивість, якість гарного, прекрасного, хоча воно вживається і для вираження іронічного ставлення до кого- чи чого-небудь. На його думку "… такий розгалуджений понятійний апарат народного погляду на красу презентує широту цілей і змісту масової практики естетичного виховання, спрямованого на формування у підростаючого покоління естетичного ставлення до життя…".

Своєрідний підхід в українців до проблем етики. Етичне виховання призводить до етичної вихованості, яка виступає ознакою внутрішньої людської краси. Виходячи з цього етнопедагогіка орієнтує на привчання дітей з малого віку до ввічливості, чемності, поступливості, уважності.

Особливого значення набув мовний етикет. Здавна відомі афоризми: "Говори мало, слухай багато, а думай ще більше", "Дав слово - виконай обіцяне", "Слухай тисячу разів, а говори один раз". Мовний етикет особливо яскраво відтворений в народних піснях, казках, билинах і т. п. Основними його ознаками є статечність, пристойність, шанобливість. За народними традиціями неетично мовчати, коли потрібно говорити і навпаки. Народ засуджував тих, хто порушував цю традицію ("Мовчить як пень", "Мовчить, як води в рот набрав") і схвалював протилежну ("За словом у кишеню не полізе"), хоча з осудом ставився до пустої балаканини ("Слів багато, а розуму мало", "Базіка - мовний каліка").

Висвітлені нами принципи, методи, засоби, напрями народного виховання є актуальні і сприйняті українцями. Вони продовжують використовуватись ним у його життєдіяльності і викликати зацікавлення науковців та сучасних педагогів-практиків.

 

 

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть. Обрядово-звичаєва сфера – це ті прикмети й ознаки, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, але й у його історичному минулому. Адже вона охоплює всі ділянки особистого й суспільного життя кожної окремої людини. Святково-звичаєва спадщина, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об'єднують і цементують окремих людей в один народ в одну націю.

Традиція (від лат. traditio – передача, оповідання, переказ) – це те, що передається від покоління до покоління як загальноприйняте, загальнообов'язкове, перевірене минулим досвідом, визнане необхідним для забезпечення подальшого існування й розвитку індивіда, колективу, держави, суспільства. Мета традиції полягає в тому, що закріплювати й відтворювати в нових поколіннях уставлені способи життєдіяльності, типи мислення і поведінки. Форми реалізації традиції різноманітні, але основними з них є звичай, свято й обряд

Звичай – загальноприйнятий порядок, спосіб дій, загальноприйнята норма поведінки: те що стало звичним, засвоєним, визнаним, що увійшло у вжиток. Слово звичай походить від дієслова звикнути, тобто привикнути, привчитися до чогось, взяти щось за звичку. Таким чином, звичай – це звичка робити щось певним чином у праці, в побуті, в суспільному, духовному житті; це звичайний давно заведений, який став звичайним порядок, однотипні масові дії, які відтворюються тривалий час. Соціальна роль звичаю та ж, що й традиції. Вона служить засобом збереження та передачі досвіду, освячення порядків і форм життя, які встановилися, регламентації й контроль поведінки індивідів, зміцнення їх зв'язку із тією нацією, суспільством, до якої вони належать. 

Обряд –