Язичництво в культурі давньої Русі

 

1. Виникнення і розвиток язичництва на Русі.

2. Суть слов’янського язичництва.

3. Обряди слов’янських язичників.

 

Сучасна українська культура спирається на тисячолітні традиції наших предків. Починаючи з часів давньоруської держави формувалися культурні засади давніх слов’ян, які стали першоосновою національної культури, в такому вигляді, в якому ми її знаємо. Дослідження релігійних поглядів і вірувань наших предків завжди залишається надзвичайно актуальним.

Метою даного реферату є дослідження язичництва Давньої Русі, впливу цієї релігії на суспільство і культуру наших предків в цілому. Значну частину матеріалу було взято з фундаментальної у цьому напрямі праці Рибакова «Язычество древней Руси» та «Язычество древних славян». Детальний опис язичницьких богів було взято зі статтей «Язичництво слов’ян на Русі» та «Список слов’янських богів». Обряди стародавніх слов’ян було докладно описано у книзі Ковалевського «Українські традиції».

 

 

Язичництво (від давньослов. слова "язики" - народи) є досить невизначеним терміном, що свого часу виник у церковному середовищі для позначення всього нехристиянського.

У релігієзнавстві під "язичництвом" розуміють різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди та культи, що існували в різних народів планети до прийняття ними вищих релігійних форм (як правило, світових релігій). Найчастіше цим поняттям позначають вірування тих народів, що не мали власних держав, а, створивши їх, одразу прийняли одну із світових релігій, минаючи стадію тривалого розвитку власно національно-державної релігії. 

Слов’янське язичництво почало формуватися приблизно у 2-1-му тисячолітті до н.е. під впливом індоєвропейської культури, коли слов’яни стали з неї виділятися в самостійні племена. Переміщаючись і займаючи нові території, слов’яни знайомилися з культурою своїх сусідів і переймали у них певні риси. Так, саме індоєвропейська культура принесла в слов’янську міфологію образи бога грози, бога худоби і образ матері-землі. Чималий вплив на слов’янські племена надали і кельти, які також збагатили слов’янський пантеон і, крім того, принесли слов’янам саме поняття «бог», які раніше не використовувалося. Слов’янське язичництво має чимало спільного з германо-скандинавської культурою, звідти слов’яни взяли образ світового древа, драконів і багатьох інших божеств. Язичництво давніх слов’ян саме по собі не було унікальним явищем у світовій історії релігій, воно переймало деякі риси багатьох культур а пізніше трансформувалося в залежності від умов проживання та особливостей слов’янської культури. Після того як слов’янські племена сформувалися і почали активно заселяти нові території, йти один від одного і роз’єднуватися, трансформувалося і язичництво, в кожному племені з’явилися свої особливі ритуали, свої назви для богів і самі божества. Так, до 6-7-му ст. релігія східних слов’ян досить відчутно відрізнялася від релігії західних слов’ян. Часто вірування верхівки суспільства сильно відрізнялися від вірувань нижчих шарів і те, у що вірили в великих містах і поселеннях, не завжди співпадало з переконаннями дрібних сіл.

Язичництво давніх слов’ян протягом своєї тисячолітньої історії перебувало в процесі постійних видозмін. В цьому і полягає головна особливість еволюції слов’янського язичництва - впродовж усього періоду існування якого різноякісні релігійні нашарування в ньому не асимілювали, не замінювали один одного, а співіснували, змішуючись один з одним.

Більш-менш упевнено можна розглядати язичництво тільки в тому вигляді, в якому воно існувало в східнослов’янських племен другої половини І тисячоліття н. е. під час виникнення в них власної державності.

 

 

Неповторність язичництву давніх слов’ян додає перетинання в ньому кількох відносно самостійних релігійних шарів, на основі яких воно формувалося.

Перше релігійне нашарування в давньослов’янському язичництві складають обряди і вірування прадавнього населення лісостепової смуги України, що заселяло цю територію ще з  VІ тисячоліття до н. е. Цей шар відповідав розвинутому анімізму і складався більшою частиною з духів природи. В першу чергу на це вливав страх, формувався демонологічний світ. Головними його представниками виступають вампіри, упирі, русалки, домовики, великої уваги набувають культи лісів та дерев. Міцно зачепився в народній свідомості і функціонував досить автономно щодо культів пізніших язичницьких богів.

Другий шар у язичництві давніх слов’ян, деякі дослідники, пов’язують із впливом трипільської культури кінця ІV - ІІІ тисячоліть до н. е. у межиріччі Дніпра - Дністра, яку вважається однією з найбільш високорозвинених для свого часу. Цей шар відбивав релігійні вірування і культи, пов’язані з раннім землеробським господарством, з шануванням божеств родючості та врожаю, що уособлювали собою Всесвіт, а щодо кожної окремої людини виступали як бог чи богиня долі. Тут мають місце обряди та ритуали сезонного господарського циклу (свято приходу весни як початку нового року, свято дозрівання та збору врожаю). Представниками цього шару є боги Рід (Святовид) з рожаницями, Коляда, Ярило, Жива і Морена, Купайло.

Центральним шаром язичництва є коло релігійних уявлень і практик індоєвропейців ІІІ - ІІ тисячоліть до н. е., прабатьківщиною яких були південні степові регіони Росії, Молдови, України. В індоєвропейських народів склалися загальні погляди на світ, його трискладову структуру; віра в богів - творців неба, землі, людей; крім вищого пантеону богів, у слов’ян були і більш дрібні божества – будинкові, русалки тощо(дрібні божества і демони не чинили серйозного впливу на життя людини, але активно в ній брали