Язичництво в культурі давньої Русі

У далеку епоху, коли основним заняттям слов'ян було полювання, а не землеробство, вони вірили, що дикі тварини - їхні прабатьки. Слов'яни вважали їх могутніми божествами, яких слід поклонятися. У кожного племені був свій тотем, тобто священна тварина, якому плем'я поклонялось. Кілька племен своїм предком вважали Вовка і шанували його як божество. Ім'я цього звіра було священним, його заборонялося вимовляти вголос.

Господарем поганського лісу був ведмідь - сильний звір. Він вважався захисником від усякого зла і покровителем родючості - саме з весняним пробудженням ведмедя древні слов'яни пов'язували прихід весни. Аж до ХХ ст. багато селян зберігали вдома ведмежу лапу як талісман-оберіг, який має захищати власника від хвороб, чаклунства і всіляких бід Слов'яни вважали, що ведмідь наділений великою мудрістю, майже всевіданням: ім'ям звіра клялися, а порушив клятву мисливець був приречений на загибель у лісі .

З травоїдних тварин у мисливську епоху найбільш шанували Олениху (Лосиця) - найдавніша слов'янська богиня родючості, неба і сонячного світла. На противагу цим оленихам богиня мислилася рогатої, її роги були символом сонячних променів. Тому оленячі роги вважалися потужним оберегом від усякої нічний погані і прикріплювалися або над входом у хату, або всередині житла. Небесні богині - Оленихи - посилали на землю новонароджених оленят, сипалися, подібно дощу, з хмар.

Русалки – богині земної води,живуть на самому дні в чудових кришталевих палатах у морі, у річках і, навіть, у криницях. Русалки – невеликі дівчата, діти-семилітки, живуть громадами. Вони дуже вродливі з чорними очима та довгим русявим, або зеленим волоссям. За народними переказами русалоньки дуже рідко з’являються на люди одягнені, майже завжди вони у прозорих сорочках, або голі, прикриваючі тіло розпущеними косами, гойдаються на гіллі верби,

розбігаються по лісах, долинах, полях – пустують, мнуть жито; розпусні діви співають пісні, кличуть парубків до лісу, і там залоскочують до смерті.

Мавки живуть у лісах і у печерах. Всі вони показуються в образі гарних дівчат, люблять музику і танці, вночі плавають по воді в річках, озерах, хлюпаються. Зачіпають, жартують, а як тільки хто їх вподобає, то миттю лоскочуть, топлять у воді, стинають голову.

До русалок і мавок прилучають міфічні духи – нічки (від німецького

nachtmar), або великоруські кікімори – то жіночі духи, живуть у хатах, виходять вночі, пустують, шукають гребені молодиць, плутають прядиво. Найтемніші вірування та найстрашніші легенди про упирів, про вампірів – тварин з породи кажанів, іноді мерців, що встають з могил та п’ють кров живих людей, поширилися з Греції, Моравії, Угорщини та Польщі, спричиняючи велику паніку серед людей, аби ті божеволіли. Щодо живих людей, таких як відьми та вовкулаки, не надається надприродна сила чи особлива здібність. Відьми – це звичайні жінки, інколи з

містичними можливостями, та зазвичай з конкретною спеціалізацією – здоювати молоко у чужих корів. Відьом серед народу розрізняли на вчених, родимих. Саме родимі відьми мали телепатичні здібності, силою своєї думки шкодили людям, тваринам. Відьми крадуть з неба дощ, і росу, ховають у горщиках, крадуть з неба зорі і місяць, літають повітрям на Лису гору й справляють там чудні ігрища. Наприклад, Київщина дуже славетна та багата на такі відьомські гори, одна у Києві, поряд з Цаповим болотом (відьомським), друга трохи нижче Києва, та понад

Дніпром. Так само, як і упирі, відьми можуть вставати з могил, мстяться людям за кривду, що зазнали за життя – п’ють їхню кров. На одному з таких оповідань збудована, як відомо, ціла чудова фабула повісти Гоголя “Вій”.

Вовкулаками, більш поширені у Європі, називають людей зі здатністю перевертатися вовками, і навпаки. На Україні перші згадки про вовкулаків з’являються вже в оповіданні “Слово о полку Ігоревім”, мова йшла про невірів, людей яких покарано за різні гріхи, головне за порушення сексуального утримання напередодні свят. Живуть вони у лісі поряд із вовками, нападають на домашню худобу, та тільки душать її – не їдять. Залежно від регіону вовкулаки називалися по різному, на заході – вукодлака. На Червоній Русі в засуху і холеру палили упирів та відьом на терновому вогні, що є символом небесного вогню, блискавки.

Духи населяли не тільки ліси і води. Відомо чимало домашніх божеств - доброхотів і доброжилов, на чолі яких стояв домовик, що жив або під пічкою, або у постолі, повішеному нього на піч.

Домовик допомагав господарству: якщо були старанні, то до блага додавав благо, а за лінощі карав лихом. Вважалося, що з особливою увагою домовик ставився до худоби: ночами розчісував гриви і хвости коней (і якщо сердився, то навпаки сплутував шерсть тварин у ковтуни), він міг забрати молоко у корів, а міг зробити удій рясним, він мав владу над життям і здоров'ям новонароджених свійських тварин. Тому будинкового намагалися задобрити. При переїзді в новий будинок напередодні переїзду брали 2 фунта білої муки, 2 яйця, 2 столові ложки цукру, 0,5 фунта масла та 2 дрібки солі. Замішували тісто і несли в новий будинок. Пекли з цього тіста хліб. Якщо добрий хліб, то життя хороше, якщо поганий - то скоро переїжджати. На 3-й день звали гостей і накривали вечерю і зайвий прилад ставили для домовика. Наливали вино і цокалися з домовиком. Розрізали хліб, пригощали всіх.