+3 8(066) 185-39-18
fсорту рослини (біологічних особливостей);
● місця культури у сівозміні (кожен попередник створює певний дисбаланс між елементами живлення в
грунті);
● фази росту і розвитку (фаза визначає критичний період та період максимального споживання, а також
вибіркову потребу у різному співвідношення доступних кількостей);
● рівня родючості грунту (визначає забезпеченість рослин рухомими формами ЕЖ та умови їхнього
надходження в рослину, лімітуючі ґрунтові фактори);
● метеорологічних умов періоду вегетації.
10.2. Прийоми та способи застосування добрив
Застосування добрив передбачає використання наступних основних понять.
Норма добрива – загальна кількість добрива, яка застосовується під сільськогосподарську культуру за весь період вегетації (кг (т)/га).
Доза добрива – кількість добрива, яка вноситься під культуру за один прийом.
Способи заробки: плугом, культиватором, боронами, сівалкою, туковими сівалками та ін.
Залежно від видів добрив, які використовуються, СЗД бувають: мінеральні, органічні, органо-мінеральні, із застосуванням біологічно активних речовин, біоорганічних добрив та стимуляторів росту рослин.
Ґрунтово-кліматичні умови, рівень забезпечення рослин поживними речовинами значною мірою залежать від способів внесення добрив. Способи та строки внесення добрив визначаються біологічними і сортовими особливостями культур, попередників, грунтово-кліматичними умовами й організаційно-господарськими можливостями господарства.
Основними способами застосування добрив є розкидний і локальний.
Розкидний спосіб внесення добрив передбачає суцільний рівномірний розподіл їх по поверхні грунту із наступним зароблянням при основному, передпосівному, припосівному внесенні, а також як підживлення.
Локальний спосіб внесення добрив порівняно із розкидним дає змогу зменшити поверхню взаємодії добрива з ґрунтом, що сприяє кращому засвоєнню елементів живлення рослинами, підвищує врожайність культур. Це пояснюють меншим вбиранням елементів живлення ґрунтом, кращим їх засвоєнням рослинами та меншими втратами газоподібних сполук азоту. Так, коефіцієнт використання фосфору із суперфосфату за цього способу внесення зростає у 2-3 рази. Локалізація калійних та особливо азотних добрив має менше значення, ніж фосфорних.
Локальне внесення добрив у зону розміщення максимальної кількості коренів на глибину 3-15 см, є одним із найраціональніших прийомів. При цьому добрива розміщуються в ґрунті суцільною або переривчастою стрічкою, окремими гніздами. Локальне внесення добрив може бути основним, передпосівним, припосівним і підживленням. Оптимальні норми добрив за локального внесення на 10 -30 % нижчі, ніж за розкидного.
Прийоми застосування добрив. Розрізняють такі основні прийоми застосування добрив: передпосівне (основне), припосівне (рядкове, гніздове), підживлення (внесення добрив протягом вегетації рослин), внесення добрив у запас та застосування добрив із поливною водою.
В основне внесення дають повну норму органічних добрив і 70- 80% річної норми мінеральних.
Органічні добрива в усіх зонах під усі культури вносять в основне удобрення. Як основне добриво мінеральні добрива вносять восени, азотні – з урахуванням умов зволоження, гранулометричного складу ґрунту та рівня забезпеченості рослин мінеральними сполуками азоту – восени або навесні. Як правило, навесні вносять добрива у ґрунти легкого гранулометричного складу та перезволожені або періодично заливні.
Весняне внесення гною та компостів призводить до подовження строків виконання ранньовесняних робіт, внаслідок чого знижуються прирости врожайності та окупність одиниці добрива, значно зростають втрати поживних речовин.
В умовах виробництва часто доводиться довносити добрива навесні під передпосівний обробіток ґрунту. Такий спосіб їх внесення не повною мірою сприяє підвищенню врожайності, зменшує оплату одиниці добрива врожаєм.
Розподіл норми основного фосфорно-калійного добрива на основне внесення і підживлення неефективний,
особливо в умовах недостатнього зволоження.
За основного внесення, насамперед, використовують добрива із низьким вмістом елементів живлення, а для ґрунтів із підвищеною кислотністю – важкодоступні негранульовані форми добрив.
Припосівне внесення добрив передбачає заробляння їх під час сівби неподалік від рядків або гнізд на 2-3 см глибше і збоку від насіння. Відхилення за рядкового внесення від встановленої глибини не повинно перевищувати ±1,5 см.
Основне завдання припосівного удобрення – поліпшення живлення рослин на початку вегетації, коли у них ще слабко розвинена коренева система. У цей період рослини дуже чутливі до нестачі доступних елементів живлення, особливо фосфору. Тому в рядки частіше вносять гранульований суперфосфат або гранульовані комплексні добрива, наприклад нітрофоску чи інші висококонцентровані водорозчинні добрива.
В умовах недостатнього забезпечення рослин мікроелементами доцільно застосовувати передпосівне збагачення насіння мікродобривами. Ефективність такого способу використання добрив вища, ніж за основного їх внесення.
Підживлення – це внесення добрив під час вегетації рослин з метою посилення їх живлення в певні періоди розвитку і формування окремих органів рослин, сприяння відпливу поживних речовин, підвищення якості продукції. Підживлення за часом проведення поділяють на ранні (ранньовесняні) і пізні, за призначенням – на кореневі та позакореневі.
За кореневого підживлення добрива вносять культиваторами-рослинопідживлювачами у зону розміщення основної маси коренів, у міжряддя просапних культур або розподіляють по поверхні ґрунту (для підживлення культур суцільного способу сівби). На посівах озимих культур під час їх кущіння кореневе підживлення проводять розкидачами добрив, дисковими сівалками, культиваторами-рослинопідживлювачами на глибину 4-5 см.
Позакореневе підживлення – це нанесення добрив на листки та інші надземні органи рослини. Проводять у період інтенсивної вегетації рослин переважно з метою підвищення якості продукції. Для підвищення вмісту білка
у зерні озимої пшениці та кукурудзи посіви цих культур обприскують розчинами сечовини. Обприскування озимої пшениці сечовиною часто поєднують із застосуванням