Боротьба з організованою злочинністю в УСРР у роки нової економічної політики (1921-1929 рр.)

Наступний етап складання історіографії із зазначеної теми охоплює першу половину 1930-х рр. – середину 1950-х рр. З кінця 1920-х рр. у багатьох сферах гуманітарних знань істотно почала ідеологізуватись методологія досліджень. Будь-які кримінальні форми поведінки розглядалися у ракурсі їх притаманності капіталістичному ладу.

Початковою точкою відліку третього у дослідженні цього питання став ХХ з’їзд КПРС (лютий 1956 р.). Це узагальнюючі праці, в яких знайшли своє відображення події як на теренах СРСР, так і в України. Однак у них передусім висвітлювалася проблема «політичного бандитизму», існування якого пояснювалося у площині загострення класового протистояння у перехідний період. Контрабанді, спекуляції, шинкарству та іншим антисоціальним явищам у суспільстві теж приписували класовий характер, намагаючись довести, що центр класових антагонізмів в умовах нової економічної політики, змістився у сферу господарського життя країни. Створювалися і роботи або їх підрозділи, що присвячені дослідженню діяльності правоохоронних та надзвичайних органів радянської влади.

Відправними точками четвертого етапу, який триває і сьогодні, можна вважати початок перебудови в СРСР, а згодом і проголошення незалежності України. Саме в цей період було нарешті визнано існування в СРСР організованої злочинності. Серед «піонерів» у дослідженні даного питання, ще в радянські часи, слід згадати прізвища М. Ніколаєва, Г. Хохрякова, А. Волобуєва, І. Даньшина. На межі ХХ – ХХІ ст. провідні позиції у вивченні організованої злочинності належали таким фахівцям, як Г. Смирнов, Є. Топільська, О. Долгова. Окремо слід згадати роботи російського вченого і міліціонера-практика О. Гурова. Дослідник, чи не першим звернувся до вивчення такого цікавого явища, як професійна злочинність. Серед українських науковців, що займалися вивченням різноманітних аспектів організованої злочинності, слід відзначити О. Ярмиша, М. Корнієнка. О. Міхеєва проаналізувала стан та динаміку розвитку кримінальної злочинності Донбасу протягом першого десятиліття радянської влади. Вагомий внесок у вивчення різноманітних аспектів організованої злочинності і протидії їй з боку правоохоронних органів також зробили такі сучасні дослідники, як Б. Лизогуб, І. Радіонов, В. Голіна. Питання кодифікації права в УСРР, зокрема кримінального, досліджувалися І. Усенком.

Таким чином, з позицій історико-правової науки тема боротьби зорганізованою злочинністю в УСРР у роки непу спеціально не досліджувалася.

Підрозділ 1. 2 «Джерела дослідження». У ньому аналізуються документальні джерела, що були використані під час написання роботи. За своїм походженням, вони були розподілені автором на декілька груп.

До першої належать урядові декрети та постанови, що містяться у збірках законів, таких як «Зібрання узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського уряду України», «Збірник постанов та розпоряджень Всеукраїнського центрального виконавчого комітету рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів VI скликання», «Збірник документів з історії Кримінального законодавства СРСР та РСФРР (1917-1952) «; Кримінальні кодекси РСФРР та УСРР 1922 та 1927 рр. з коментарями та постатейними роз’ясненнями, базою для яких слугували обіжники та постанови Народного комісаріату юстиції та Верховного суду. Характер тогочасної злочинності, визначення найбільш поширених видів злочинів допомагає з’ясувати вивчення матеріалів збірки кримінально-касаційної колегії Верховного суду УСРР, що розглядала резонансні справи з усіх регіонів республіки.

До другої групи джерел слід віднести опубліковані збірки документів. У контексті даної теми значний інтерес представляє перший том «Історії міліції Української РСР у документах і матеріалах», який хронологічно охоплює саме досліджуваний період, виданий в 1969 році за редакцією професора П. Михайленка. Приблизно в цей же час видано ще одну збірку документів, яка була присвячена боротьбі зі злочинністю в Радянській Україні. Треба зауважити, що укладачі збірок робили акцент на документах, які висвітлювали боротьбу з так званим «політичним бандитизмом» та різноманітними проявами контрреволюційної діяльності, тоді як документів, які б розкривали стан боротьби з проявами загальнокримінальної злочинності і її організованими формами, було залучено значно менше. В період незалежної України було видано два томи збірника «Історія міліції України в документах і матеріалах», які містять чималий документальний масив щодо періоду розвитку правоохоронних органів у 1920-х рр., який раніше не публікувався.

Третю групу джерел складають публікації у центральних та місцевих періодичних виданнях. Це газети «Комуніст», «Вісті ВУЦВК», «Пролетарій» та журнали «Адміністративний вісник», «Червоне право», «Бюлетень НКВС УСРР», «Право и жизнь» тощо. Однак при роботі з газетними та журнальними публікаціями необхідно враховувати їх специфіку – окрім інформаційної вони виконували ще й виховну та пропагандистську функції.

Четверту, найбільшу групу джерел складають матеріали чотирьох архівів – двох центральних та двох регіональних, деякі з яких, вперше уводиться в науковий обіг. Автором було опрацьовано документи Центрального державного архіву вищих органів влади України (ЦДАВОУ) фондів НКВС УСРР та Головного управління міліції республіки (Ф. 5, Ф. 6). Були вивчені документи Центрального державного архіву громадських організацій України (ЦДАГОУ), фонду Центрального комітету Комуністичної партії України (Ф. 1). У Державному архіві Харківської області (ДАХО) найбільший інтерес представляють документи з фондів губернської та повітової постійних військових наради по боротьбі з бандитизмом, губернського відділу ДПУ, управлінь губернської, окружної, повітових, районних, робочо-селянських міліцій (Ф. Р-203, Ф. Р-432, Ф. Р-563, Ф. Р-1630). У фондах управлінь міліції відклались накази та циркуляри вищих установ про розшук злочинців, припинення слідчих справ, особові справи робітників, списки осіб, які оголошені у розшуку. У фондах губернського трибуналу, його Сумського відділення, концентраційного табору і слідчої в’язниці