Дипломатичний протокол та етикет

Для окреслення відносин держави з міжнародними організаціями часом вживається термін “хартія”. Так, на приклад, відносини України з НАТО задокументовані саме в хартії.

Можна сказати, що найпоширенішою формою міжнародних домовленостей є угоди, якими оформляються, як правило, конкретні економічні проекти (про торгівлю, риболовство, повітряне, залізничне, автомобільне сполучення і т. п.). Наприклад, під час візиту Президента України Л. Кучми до Аргентинської Республіки 27-28 жовтня 1995 р. були підписані Угода між Урядом України та Урядом Аргентинської Республіки про торговельно-економічне співробітництво, Угода про скасування віз для осіб з дипломатичними, офіційними та службовими паспорта ми. Такі ж угоди були підписані і під час візиту Л. Кучми до Федеративної Республіки Бразилія 25 жовтня 1995 р.

Домовленості по окремих, порівняно вузьких питаннях часто оформляються у вигляді протоколу. Цей доку мент може мати самостійний характер: наприклад, Женевський протокол про заборону застосування на війні удушливих, отруйних та інших подібних газів і бактеріологічних засобів 1925 р., або бути складовою частиною об'ємного договору чи угоди в якості доповнення чи додаткового роз'яснення певних позицій: наприклад, Додатковий протокол до Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства 1978 р., Протокол про введення нової статті 83-біс до Конвенції про міжнародну цивільну авіацію.

Зараз практично не вживаються застарілі назви міжнародних договорів: “конкордат”, “! компроміс”, “регламент”, “прелімінарна угода”, “трактат”, “реверсалії”.

У практиці дипломатичної роботи існують домовленості, які не оформляються в письмових документах – так звані “джентельменські угоди”. Деякі юристи вважають, що такі угоди мають лише моральну, а не юридичну силу, хоча багато дипломатів дотримується думки, що і “джентельменська угода” повинна цілком відповідати принципові, характерному для всіх міжнародних договорів – Раса sunt servanda (договори повинні дотримуватися).

Посилення ролі договірних процесів у сучасних між державних відносинах вимагає від кожного дипломата поглибленого вивчення як міжнародного права, так і обов'язкового знання договірних актів своєї держави.

Дипломати (особливо старші за рангом) протягом своєї дипломатичної практики багато разів беруть участь у підготовці важливих міжнародних актів різного характеру, тому кожен з них повинен знати основні положення Віденської конвенції 1969 р. про право міжнародних договорів, яка увібрала в себе як досягнення дипломатичної практики попередніх історичних періодів, так і нові реалії.

Право укладати будь-які міжнародні договори без пред'явлення повноважень (згідно з Віденською конвенцією 1969 р.) мають лише глави держав, глави урядів, міністри закордонних справ. Всі інші учасники переговорів повинні мати спеціальні повноваження, якщо вони не делеговані урядом у положенні про відповідне міністерство чи інший загальнодержавний орган. Міжвідомчі угоди підписуються відповідними міністрами без пред'явлення повноважень, або іншими офіційними особами – на основі виданих міністром повноважень.

Дещо інакше вирішуються справи на міжнародних переговорах, зокрема на конференціях. Чітко встановлено, що посол в силу своїх функцій має право без пред'явлення будь-яких повноважень проводити переговори і розробляти текст міжнародного договору з країною, де він акредитований. Що ж до підписання багатостороннього міжнародного договору, то у Віденській конвенції 1969 р. категорично наголошено, що без пред'явлення спеціальних повноважень посол чи інший представник держави може лише засвідчити завершення переговорів по виробленню тексту договору і парафувати текст договору, про ставивши свої ініціали на кожній його сторінці.

Віденська конвенція 1969 р., таким чином, виходить з того, що без пред'явлення спеціальних повноважень посол не може підписати багатосторонній договір, якщо цей підпис має означати остаточне прийняття державою на себе зобов'язань за договором, або навіть договір, який передбачає наступну ратифікацію або затвердження урядом. Але життя свідчить, що цих вимог дотримуються не завжди категорично. Якщо посол підпише договір, навіть без спеціальних на це повноважень, то на практиці це означає, що в майбутньому такий договір не може ставитися під сумнів.

В Україні повноваження для підписання міжнародних договорів згідно з законом “Про міжнародні договори України” надаються:

• щодо договорів, які укладаються від імені України – Президентом України;
• щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України – Урядом України або за його дорученням Міністерством закордонних справ;
• щодо договорів міжвідомчого характеру – відповідним міністерством або іншим центральним органом державної влади спільно з Міністерством закордон них справ України.

3. Текст договору погоджується в ході міжнародних переговорів на двосторонній чи багатосторонній основі (на спеціальній конференції чи в рамках міжнародної організації). У цих переговорах беруть участь співробітники відповідного дипломатичного представництва як у складі експертних груп, так і на рівні Послів.

Першим етапом заключения договору є прийняття його тексту. Після цього підготовлений текст є остаточним і не підлягає змінам з боку учасників переговорного процесу. Текст договору приймається за згодою двох сторін (у ви падку двостороннього договору) або двох третин учасників багатосторонніх переговорів