Дипломатичний протокол та етикет

Другий етап – це встановлення автентичності тексту договору. Автентичність тексту договору чи окремих його статей встановлюється методом парафування, тобто про ставлення уповноваженими учасниками переговорів своїх ініціалів внизу кожної сторінки тексту відповідно до правил альтернату. Суть цього правила полягає в тому, що текст договору або угоди друкується мовою однієї або двох сторін переговорів з дотриманням пріоритетності написання назв, абревіатур, підписів і печаток тієї країни, якій належатиме даний екземпляр. Наприклад: Угода між Урядом України та Урядом Республіки Польща про спів робітництво на прикордонних водах – в українському екземплярі; і Угода між Урядом Республіки Польща та Урядом України про співробітництво на прикордонних водах – в польському екземплярі.

Крім того, правило альтернату при парафуванні до говорів (угод) означає: в лівому нижньому кутку кожної із сторінок українського альтернату ставить свої підписи представник України, а в екземплярі країни-партнера переговорів представник України ставить підпис в нижньому правому кутку. Треба мати на увазі, що при заключенні договорів (угод) з арабськими державами чи Державою Ізраїль розміщення підписів і печаток на їхньому екземплярі буде протилежним: першою вважатиметься права сторона аркуша.

В історії дипломатії відомо багато випадків, коли розпочиналися гарячі суперечки з приводу того, хто першим має підписувати текст документа. При підписанні багато сторонніх договорів підписи іноді ставилися по колу, і лише правило альтернату усунуло цю недосконалість.

При підписанні багатосторонніх договорів часто застосовується алфавітний порядок переліку країн.

Текст двостороннього договору в сучасній дипломатичній практиці складається на мовах обох договірних сторін з урахуванням принципу альтернату. В такому випадку обидва мовні варіанти визнаються такими, що мають однакову силу (це фіксується в заключній частині договору (угоди), не залежно від того, якою мовою велися переговори. Часто трапляється так, що трактування різномовних текстів може відрізнятися, і це інколи породжує серйозні суперечки при розумінні дійсного змісту договірних зобов'язань. Якщо в такому випадку не можна дійти згоди, то текст договору (угоди) складається на якійсь третій мові. В такому разі сторони домовляються, що у випадку виникнення будь-яких розбіжностей, при розумінні тексту вони використовуватимуть саме його для зняття таких розбіжностей.

Вже зазначалося, що в практиці міжнародних відносин загальноприйнятою мовою була спочатку латинська, а пізніше французька. Сьогодні ж однією мовою договір (угода) заключається тільки у випадку, коли сторони партнери розмовляють цією мовою або коли приймають якусь мову за робочу у своїх стосунках.

Оскільки тексти договорів (угод), складені різними мовами, мають однакову силу, то сторони під час переговорів намагаються досягти їх повної ідентичності. Перед підписанням договору (угоди) представники сторін проводять заключну спільну звірку мовних варіантів тексту, і лише після того він друкується. Часто за наслідками звірки підписується акт про відсутність розбіжностей, і цей документ зберігається разом з оригіналом договору (угоди). Будь-які відходження від цього загальноприйнятого порядку можуть мати негативні наслідки.

Текст договору (угоди) друкується на спеціальному договірному папері, зшивається в спеціальній папці з гербом особливим шнуром (стрічкою), як правило кольору національного прапору.

Порядок розміщення екземплярів у такій папці відповідає порядку проставлення підписів на них (останній – третьою мовою). Договір, як правило, складається з трьох основних частин. Перша – це преамбула, в якій вказані мотиви заключення договору, його мета і принципи, в світлі яких повинні тлумачитися всі постанови договору (угоди). Друга – центральна частина, в якій викладається зміст договору (угоди). Третя – заключна частина, в якій встановлюється порядок згоди про обов'язковість договору, про його вступ в силу та припинення дії, форму продовження (пролонгації) його дії і т. п.

Практикується і четверта частина – додатки, сила дії яких, як правило, однакова з дією положень основної частини договору (угоди).

Далі йде процедура підписання договору, яка означає остаточне прийняття його тексту, або є виразом згоди щодо його обов'язковості. У підписаний договір будь-які зміни вноситися не можуть.

Наступним етапом є ратифікація – затвердження або приєднання до договору (угоди). Порядок ратифікації міжнародних договорів визначається внутрішнім законодавством. Обов'язковій ратифікації підлягають міждержавні договори та частина міжурядових угод, які стосуються важливих напрямів двостороннього співробітництва, насамперед політичного та економічного.

Після ратифікації підписується ратифікаційна грамота. Процес ратифікації вважається завершеним, коли відбувається обмін ратифікаційними грамотами, а у випадку багатостороннього договору – після здачі їх на збереження.

Стосовно міжнародних договорів, які не підлягають ратифікації, застосовується принцип затвердження їх чи прийняття президентом або урядом. В наш час, як правило, при підписанні договору обумовлюється, що схвалення договору здійснюється кожною із сторін у відповідності з внутрішнім правом.

У міжнародній практиці застосовується і принцип при єднання, тобто акт згоди окремої країни на обов'язковість для неї договору, підписаного іншими державами.

У дипломатичній практиці при підписанні договорів, насамперед багатосторонніх, часто застосовується принцип застереження.

Застереження – це одностороння заява однієї з держав, що ставить за мету змінити дію окремих положень договору (угоди) стосовно автора застереження.

Депозитарій (хранитель) договору визначається учасниками. Ним може бути якась країна, уряд, міжнародна організація або її глава. Основна функція депозитарія – зберігати оригінал договору, що зданий на збереження; готувати і розсилати завірені копії договору; отримувати і зберігати інші документи; реєструвати договір.

4. Вступ договору в силу означає, що він починає діяти як юридичний акт. Договір вступає в силу на окреслених у ньому умовах. Договір, який не потребує ратифікації або затвердження, вступає в силу одразу після його підписання. А той, що вимагає ратифікації, – після неї.

Велике значення в договірній практиці має термін дії договору і порядок його припинення. Договір, що заключається на певний термін, припиняє свою дію по закінченні терміну, обумовленого в ньому, якщо сторони не домовилися про його продовження (пролонгацію). Пролонгація повинна здійснюватись до закінчення терміну його дії. Після цього можна поновити дію договору шляхом його реновації, яка здійснюється за згодою сторін.

Нерідко договорам спеціально надається безтерміновий характер (наприклад, договори про територіальні роз межування, про кодифікацію і прогресивний розвиток міжнародного права, статус ООН). Якщо ж сторони не надають договору статусу безтерміновості, але і не визначають терміну його дії, тоді в договір включаються положення щодо права виходу з договору кожного із його учасників у будь-який час, попередивши завчасно про це партнерів.

Вихід учасника з багатостороннього договору або припинення двостороннього договору відповідно до умов, ви значених в договорі, називається денонсацією договору. Найбільш дійовими є двосторонні договори, які заключаються на якийсь конкретний термін, наприклад на 5, 10, 15 років, але продовжують свою дію після цього тер міну до тих пір, доки одна із сторін завчасно не повідомить партнера про свій намір його денонсувати.

Часто в договорі зазначається, що після закінчення визначеного терміну дії він буде автоматично продовжуватися на наступні, скажімо 3 чи 5-річні періоди, якщо одна із сторін за 6 місяців до закінчення дії договору не направить повідомлення іншій про свій намір його припинити. При цьому важливо не пропустити встановленого терміну повідомлення, бо без такого кроку дія договору автоматично продовжується на новий термін і для його припинення треба буде проводити спеціальні переговори з партнером.

Добросовісне виконання положень міжнародних договорів сьогодні є одним із найважливіших принципів міжнародного права. Договори повинні дотримуватися – Расtа sunt servanda. Цей принцип був проголошений на одному з Карфагенських соборів ще в 438 р.

Про клятву дотримання умов угоди говорилося і в першому відомому історії договорі, який заключили фараон Єгипту Рамзес II і Хеттський цар Хаттушіл III в 1296 р. до Р. X. : “Все, накреслене на срібній дощечці, тисячі богів і богинь країни хеттів зобов'язуються виконувати по відношенню до тисячі богів і богинь Єгипту. Вони свідки моїх слів”.

Клятвами про дотримання підтверджувались договори стародавньої Греції і стародавнього Риму, інших античних держав. “Римляни вважали, що слово, навіть якщо воно дано ворогові, повинно дотримуватись. Порушники договорів підлягали вигнанню або видачі тій державі, яка стала жертвою їх віроломства”.

Правило дотримання договорів відображено і в документах Київської Русі (“Повчання дітям” Володимира Мономаха). Проте з історії відомо і багато висловлювань відомих державних діячів про ненадійність договорів. Британський парламентарій XIX ст. Райлендс говорив: ”Договори подібні до шкірки пирога, вони створюються, щоб їх порушувати”.