Економічна природа та особливості розвитку освітнього потенціалу України

В роботі обгрунтовується необхідність формування наукового підходу до фінансування освіти як до інвестицій, який має грунтуватися на усвідомленні суспільством надзвичайно важливого значення їх для забезпечення його сталого розвитку. Звертається увага на необхідність налагодження економічного механізму освіти, максимально орієнтованого на досягнення важливих соціально-економічних цілей. З метою побудови ефективної моделі державної фінансової політики у сфері освіти доцільно застосовувати метод фінансування на основі результатів діяльності, який пов’язує фінансування з поточною і плановою результативністю діяльності навчальних закладів. Такий підхід до фінансування освітньої діяльності є більш прогресивним і разом з тим потребує солідної менеджерської компетентності від управлінців.

Форми фінансування державою навчальних закладів також стають все більш різноманітними: пряме фінансування (з одного або декількох рівнів державного управління) на основі кошторисної вартості або нормативів; додаткові асигнування за окремими категоріальними програмами, заходами тощо (наприклад, програма підтримки кращих студентів) ; дотації або субвенції з метою подолання економічних диспропорцій між регіонами; фінансування специфічних програм (кредитування навчання, ваучерна освіта, харчування малозабезпечених дітей) ; виділення матеріальних ресурсів, надання пільг; за формулою, яка враховує певні кількісні та якісні показники діяльності навчального закладу; за конкурсом; “блокові” гранти; на рівні минулого року.

Права суб’єктів по розпорядженню фінансовими ресурсами визначаються типами повноважень, якими регулюється використання фінансових ресурсів. Важливим моментом фінансового механізму освіти виступають умови, які визначають порядок використання навчальними закладами своїх фінансових ресурсів. Хоча загальнопоширеним явищем залишається ситуація, коли державно-фінансовані навчальні заклади мають незначну свободу управління своїми фінансовими ресурсами, в деяких країнах навчальні заклади мають можливість використовувати грошові кошти на свій розсуд. Залежно від того, які повноваження надаються навчальним закладам, реально можливі такі випадки: 1) навчальні заклади можуть бути обмежені жорсткими державно-правовими інструкціями щодо використання ресурсів; 2) можуть мати право вільно розпоряджатися тільки позабюджетними коштами; 3) вільні розпоряджатися всім пакетом своїх доходів.

Форми відповідальності суб’єктів за результати діяльності поділяються на: 1) стимулюючі (націлені на досягнення певного якісного результату – стипендії, доплати, вищі норми фінансування) ; 2) каральні (форми фінансового покарання за невиконання певних вимог – плата за перездачу іспиту).

Процес фінансування освіти державою може розрізнятися залежно від комбінації централізованих і місцевих джерел фінансування, методів перерозподілу. Формування багаторівневих схем фінансування закладів освіти охоплює цілий ряд питань, що потребують принципового вирішення. По-перше, це визначення часток центрального та місцевих бюджетів у фінансуванні навчальних закладів певних ланок освіти, які можуть значною мірою відрізнятися для дошкільної, середньої, професійно-технічної, вищої освіти. По-друге, значна децентралізація фінансових бюджетів освіти може спричинити великі відмінності між регіонами внаслідок значної залежності від обсягів збору фінансових ресурсів з місцевих джерел. В роботі обгрунтовується положення, що оптимальним заходом виступає введення ширшої ресурсної бази – багаторівневого державного фінансування, коли дефіцит одних надходжень можна компенсувати іншими, а дотації та інші міжбюджетні трансферти при цьому виконують функцію компенсації недостатніх коштів. Однак, як вважає автор дисертаційного дослідження, діюча методика і практика виділення трансфертів з центру не є достатньо ефективною. Вона не забезпечує цільового фінансування відповідних видатків, водночас не стимулює регіони до збільшення власних видатків на освіту і великою мірою може залежати від суб’єктивних, неекономічних чинників. Ситуація на місцях характеризується низькою виконавчою дисципліною, фактично ніхто не відповідає за те, якщо кошти витрачені не на освіту, а на інші цілі. Результатом цього стає непередбаченість та непрозорість міжбюджетних фінансових потоків. В ряді країн ця проблема вирішується через надання місцевим бюджетам цільових дотацій, субсидій (зокрема на освіту). Так, у Росії здійснений перехід на норматив бюджетного фінансування в розрахунку на одного учня, що передбачає цілеспрямовану підтримку величини федерального нормативу через систему цільових стимулюючих субсидій.

Необхідність підвищення ефективності міжбюджетних відносин у сфері фінансування освіти потребує з одного боку, зміцнення місцевої фінансової бази системи освіти, а з іншого – посилення відповідальності місцевих органів державної влади. Така можливість створюється більш чітким розмежуванням повноважень між бюджетами різних рівнів, посиленням ролі та обгрунтованості нормативів, а також зміною самого характеру трансфертів, що поступають з центру в регіони. Ці трансферти, так звані дотації вирівнювання, мають носити строго цільовий характер (принаймні на освіту). Позитивним заходом став би більш чіткий розподіл відповідальності за фінансування освіти між бюджетами: наприклад, з державного бюджету здійснювати фінансування заробітної плати вчителям, а на місцеві бюджети покласти економіко-правову відповідальність за утримання інфраструктури: будівель шкіл, забезпечення комп’ютерами, меблями, канцелярським приладдям тощо. До того ж, у центрального уряду завжди є можливість надати цим дотаціям стимулюючого характеру, тобто ввести додаткові, чітко визначені і прозорі умови, за яких обсяг дотацій може бути збільшено. Такими умовами можуть бути: певний відсоток видатків на освіту з місцевих бюджетів (наприклад, 30%), забезпечення середнього рівня видатків на одну особу не нижче встановленого нормативу по країні та інші.

Практика державного фінансування освіти не може бути сталою і незмінною, необхідність підвищення її економічної ефективності потребує вдосконалення всього фінансового механізму: податкової бази, нормативного визначення обсягів фінансування, системи міжбюджетних відносин. Для української освіти актуальною проблемою виступає формування прозорого, цільового, стимулюючого характеру фінансування бюджетних сфер і освіти у тому числі, з посиленням елементів відповідальності та зменшенням впливу суб’єктивних чинників (ручного керівництва) на процес прийняття фінансових рішень в системі освіти. Саме такий підхід, на думку дисертанта, дасть змогу поєднати