Економічна природа та особливості розвитку освітнього потенціалу України

В дисертаційній роботі проаналізовані схеми фінансування освіти підприємствами у різних країнах, які можуть бути дуже різноманітними – від майже повної свободи підприємств у цьому питанні до фіскальних стимулів або ж – жорсткого регулювання розвитку навчальної діяльності підприємств. Більш конкретно розглянуті форми та важелі державного стимулювання діяльності підприємств щодо навчання, основними серед яких виступають податки та недорогі державні позики: витрати на навчання підприємств можуть вираховуватися з оподатковуваного прибутку або з інших податкових платежів; підприємства можуть звільнятися від податків на імпорт навчального обладнання; вони також можуть отримувати низьковідсоткові державні позики на будівництво навчальних центрів та звільнюватися від податків на землю та майно; держава може надавати і субсидії чи брати участь у витратах підприємств на організацію навчання і підвищення кваліфікації працівників.

Автором дисертації аргументується теоретична позиція, що роль держави не повинна зводитися лише до правового дозволу залучення різноманітних джерел до освітньої діяльності. Необхідна активна стимулююча державна політика щодо залучення коштів підприємств. Саме їх частка має бути однією з вагоміших, і особливо – на рівні професійно-технічної та післядипломної освіти. Реальним заходом у цьому напрямі може бути не введення нових податків, а застосування схем звільнення підприємств від податків та надання цільових позик для здійснення навчальної діяльності.

Зовнішні ресурси поступово набувають більш вагомого значення в освіті, що зумовлюється глобалізацією світогосподарських зв’язків. Міжнародне співробітництво у сфері освіти є надзвичайно важливим для України з огляду на перспективи входження її у світове співтовариство. В результаті проведеного аналізу основних закономірностей реальної практики багатьох країн у дисертаційній роботі наголошується на необхідності виваженого підходу до використання допомоги іноземних організацій і фондів, бо вона, як показує світовий досвід, далеко не завжди виступає чинником прогресивного розвитку системи освіти. Загальною метою рекомендацій міжнародних організацій виступає скорочення фінансування державного сектору, частиною якого виступає сфера освіти (скорочення державних затрат на одного учня чи студента та на збільшення приватних сімейних внесків на освіту через зростання плати користувачами), поліпшення використання наявних ресурсів та перехід на інші джерела фінансування освіти. Водночас, досвід деяких країн (Республіка Корея) доводить, що можна досягти значних успіхів в суспільному розвитку на основі моделі, орієнтованої на збільшення ресурсів освіти.

На основі дослідження сучасного досвіду світового господарювання в роботі визначені основні закономірності у розвитку змішаних форм оплати освітніх послуг, призначених поєднувати різні механізми фінансування та надання освітніх послуг, ввести елементи здорової конкуренції та відповідальності за якість наданої освіти. Характерними прикладами в цьому відношенні можуть служити розвиток кредитних форм фінансування освіти, чартерної, ваучерної освіти та інших.

В результаті проведеного автором аналізу виділені основні типи систем кредитування освіти: 1) державні (які можуть бути на рівні всієї держави або штату, регіону, області тощо) – вони організовуються і впроваджуються державними установами; 2) кредитні системи, впроваджувані окремими навчальними закладами. З точки зору досягнення більшої рівності доступу до вищої освіти кращі перспективи мають встановлювані централізовано схеми, які надають абітурієнту фінансову допомогу для вступу до будь-якого закладу за вибором. Робиться при цьому висновок, що в усіх випадках організація і функціонування систем кредитування освіти все ж потребують значної реальної підтримки держави. Тільки на основі створення державою сприятливих умов для впровадження таких систем та цілеспрямованих дій для їх організаційного становлення можуть нормально розвиватися кредитні форми оплати навчання. Впровадження кредитних відносин у систему освіти в Україні потребує ретельної науково-практичної розробки, виходячи з конкретних умов сучасної економічної ситуації.

Диверсифікація джерел фінансування освіти певним чином впливає і на самий механізм функціонування навчальних закладів. Необхідність досягнення і підтримання належного рівня управління різними потоками фінансових ресурсів, що поступають в навчальний заклад з різних джерел, як переконує дисертаційний аналіз цього питання, вже потребує не тільки правової основи, а й ускладнює функції їх фінансових менеджерів, проявом чого стало помітне розширення підприємницької діяльності навчальних закладів.

Державні ресурси залишаються на сучасному етапі переважною формою фінансування освіти. Водночас самий механізм, цілі і методи державного фінансування освіти характеризується значною різноманітністю в різних країнах. Дослідження світового досвіду практики державного фінансування освіти дало змогу дійти висновку, що основна відмінність між різними системами фінансування полягає у тому, наскільки вони націлені на конкретні або кінцеві результати та які методи застосовують для їх досягнення. Механізм фінансування освітньої діяльності може виступати важливим чинником підвищення її внутрішньої і зовнішньої ефективності. Механізм державного фінансування навчальних закладів охарактеризований автором через такі структурні елементи: методи і форми розподілу ресурсів; розподіл відповідальності між загальнодержавним і місцевими бюджетами за фінансування; права суб’єктів по розпорядженню фінансовими ресурсами; форми відповідальності суб’єктів за результати своєї діяльності.

Методи фінансування навчальних закладів поділяються на:

- нормативний, коли виділення фінансових коштів здійснюється на основі встановлених вартісних нормативів щодо вихідних ресурсів;

- фінансування за результатами діяльності, коли виділення фінансових коштів здійснюється також на основі нормативів, але з урахуванням певних результатів (кількісних і якісних показників чисельності учнів, випускників,