Феномен релігії у філософії історії М.С. Грушевського

Панування “магічного світогляду”, якого вчений досліджує як складника українського християнства, охоплює багато віків, які передують ІV ст. н. е., тобто тому часу, коли згідно з його історичною концепцією, починається процес національного формування української людності. Ті культурні і соціальні процеси, які характерні для цього періоду праслов’янського життя свідчили про занепад родоплемінного ладу.

Дисертант приходить до висновку, що при дослідженні релігійного світобачення українського етносу доісторичних часів, М. Грушевський розглядає магію як елемент натуралістичного релігійного комплексу на стадії його формування. Оскільки натуралістичний світогляд не набув виразних форм, то він був ніби пронизаний, просякнутий магією, або іншими словами, “магічний спосіб думання” становив його серцевину. У дисертації наголошується, що згідно з поглядами вченого, в основі циклів магічних дій лежав сонячний календар. В контексті відтворення концепції вченого про “магічний світогляд”, як складника народної релігії, автор дослідження обгрунтував наявність у ній положень про автентичний характер релігійно-магічних форм українського етносу доісторичної доби з однієї сторони, а з другої – про їх трансформацію у християнську релігію на теренах України.

Якщо панування магічного світогляду було характерним для доісторичної доби, то переважання натуралістичної релігії, згідно з концепцією вченого, охоплює період з останньої чверті IV ст. до початку ІХ ст. Цю добу він означує як чорноморсько-дунайську. Головний зміст тогочасних культурних процесів вчений вбачає у взаємодії давнього українства зі світом грецьким і римським, а також з іудаїзмом, єгипетськими, іранськими та індійськими віруваннями, буддизмом й іншими релігійними течіями. “Соціальною клітиною”, у якій розвивався релігійний зміст життя, була, за М. Грушевським, патріархальна родина, а її економічну основу становило хліборобське господарство. Саме до потреб останнього пристосовуються обрядові дії і форми культу. У дисертації зроблено висновок, що на його думку, головною ідеєю магічно-натуралістичної релігії є ідея впливу людини на ті сили, які правлять світом, яка найповніше втілилась у величаннях. Ознаками натуралістичної релігії українців, як вважав М. Грушевський, є нерозвиненість її формально-догматичної сторони, а натомість розвиненість моральної сторони. З його праць також випливає, що у період з IV по ІХ ст. формувались такі риси релігійного життя українців, як відсутність конфесійної винятковості, толерантність до інших віросповідань, поетичність тощо.

У реферованому розділі аналізуються погляди українського вченого на ті причини, які зумовили прийняття християнства “зверху”, що і було основною причиною функціонування двовір’я, цього феномену українського релігійного життя Києво-Галицької доби. Дисертант обгрунтував точку зору, що погляди М. Грушевського на суть і історичну долю двовір’я є оригінальними. Хоч він і дотримувався тих поглядів на це явище, які були поширені в тогочасній і сучасній літературі (оцінка його як поєднання християнської догматики і язичницьких ідей, перенесення функцій поганських богів на християнських святах тощо), та все ж із змістовної сторони вчений характеризував його як “механічне “двоєвір’я””. Отже, тут про двовір’я як цілісну релігійну систему не йдеться. Терміном “механічне” дослідник підкреслює ту обставину, що були відсутні чинники завдяки яким двовір’я функціонувало б як органічна духовна єдність, а відтак воно було позбавлене історичної перспективи. У цьому зв’язку дослідницький інтерес зміщений на питання, а що ж постало на місці двовір’я, або ж яке завершення мала еволюція двовір’я.

У дисертації обгрунтовано, що згідно з концепцією М. Грушевського, поширення християнства постає найважливішим і найзначущим моментом в культурній еволюції України-Руси. Однак у світлі методологічних засад вченого неможливо твердити про руйнацію християнством дохристиянської культури, про повну перемогу християнства над язичеством. Християнство постає фундаментальним чинником трансформації української культури, а двовір’я у своїх класичних формах виступає як певний період в еволюції українського культурно-релігійного життя. Цей період релігійного “двовладдя” заміщується, згідно з концепцією дослідника, активним процесом усамостійнення якісно нового світоглядно-релігійного утворення – українського християнства. Це і була релігія українського народу, яка стала підставою його світогляду, як вважав дослідник, аж до сучасних йому днів.

У четвертому розділі “Умови становлення та сутнісні характеристики народного християнства” саме і досліджуються теоретичні уявлення М. Грушевського про час і умови становлення нової релігії, її сутні вияви та відміни.

Згідно з концепцією М. Грушевського, відзначається в дисертації, “підвалини нового, народного, українського християнства” були закладені в XIV-XVII ст., тобто становлення народної релігії випадає на переходові часи: початок першої стадії кладеться занепадом української державності, а друга – ознаменована становленням козацької держави. Саме у цей період формуються основні відміни українського християнства як нової релігії, найбільш вагомими є її функції у соціальному, культурному, національному житті народу, а отже якнайповніше розкривається її суть. Дисертант обгрунтовує тезу, що відповідно до засадничих положень вченого, саме у цей період народне християнство було повне потенційних можливостей для інституційного оформлення чи то у вигляді самостійної течії протестантського типу (“українське євангельське християнство”), чи то у вигляді народної християнської церкви.

У дисертації з’ясовано, що теоретичним підгрунтям тверджень М.