Філософія

Інтегруючою складовою культури міжособистісних стосунків є ціннісний ідеал особистості – історично обумовлений взірець моральних чеснот і пристойних манер, який впливав на формування поведінково-комунікативного стандарту.

ІСТОРІЯ До виникнення моральної норми суспільні відносини регулювалися за допомогою заборон (наказів не робити будь-чого), заповідей (моральних повелінь). Першим соціальним механізмом, що дисциплінував людські інстинкти, «неписаним моральним кодексом людства» (3. Фройд) було табу (заборона певних дій). Поширювалося табу не лише на вчинки, а й на предмети, слова тощо, тобто на все, що породжувало відчуття смертельного жаху і водночас благоговіння. Вважалося, що той, хто порушував закон, неодмінно мав бути покараний законом табу – страшною силою, демоном або богом. Якщо цього не відбувалося, спільнота сама карала винуватця, щоб уникнути суспільного лиха. З розвитком цивілізації безапеляційні моральні заборони загалом втрачали свою магічну та залякувальну сутність. Проте і досі вони є ефективними знаряддями суспільного остракізму (грец. оstrakismos, від оstrakon- черепок; вигнання) у країнах, де суспільна мораль тісно пов'язана з релігією (Індія, Саудівська Аравія та ін.). З часом у моральній культурі табу поступається місцем заповіді – суворому правилу поведінки, неухильному обов'язку. Це своєрідні віроповчальні приписи, ритуальні, моральні, санітарно-гігієнічні норми поведінки. Вони містилися переважно у священних книгах різних релігій, були обов'язковими приписами, універсальними заборонами («не вбивай», «не кради», «не чини перелюбу», «не давай неправдивих свідчень»), їх зміст залежав від певного рівня розвитку суспільства, суспільної моралі. У заповідях відображалося уявлення окремого народу про «добро» і «зло», їм була притаманна потужна соціальна мотивація, що й зумовило перетворення їх на систему моральних норм. Ускладнення суспільного життя, розвиток самосвідомості індивідів і спільнот, необхідність вирішення різноманітних міжособистісних конфліктів спричинилися до виникнення такої форми суспільної свідомості як мораль (лат. moralis, від mos (moris) – звичай, воля) – система поглядів, норм, оцінок, які регулюють людську поведінку. Однак інтегруючою складовою культури міжособистісних стосунків мораль стала з набуттям гуманістичного спрямування, тобто з утвердженням у ній таких моральних цінностей, як добро» совість, співчуття, обов'язок, відповідальність тощо.

Масова культура, її основні функції.

Ма́сова культу́ра (або: маскультура по́п-культу́ра, популярна культу́ра) – культура, популярна серед широких верств населення в даному суспільстві та переважно комерційно успішна, елементи якої знаходяться повсюди: в кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової інформації, в розвагах (наприклад, у спорті і літературі) – контрастуючи з «елітарною культурою».

Термін «масова культура» в загальноприйнятому культурологічному значенні вперше застосував у 1941 році німецький філософ і соціолог М. Горкгаймер у праці з відповідною назвою – «Мистецтво і масова культура». Пізніше в США з'являється скорочене слово «маскульт» (англ. Masskult), яке ввів у науковий обіг американський філософ Д. Макдональд.

Однією з найважливіших рис масової культури є її глобалізм: для неї немає меж, расових і національних перепон.

Масова культура – це одна з форм культури. Час її появи – Середина XX ст., коли засоби масової інформації (радіо, преса, телебачення, грамзаписи й магнітофони) проникли в більшість країн світу й стали доступні представникам усіх соціальних верств.

Масова культура може бути інтернаціональною й національною. Популярна й естрадна музика – яскравий приклад масової культури. Вона зрозуміла й доступна всім верствам населення, незалежно від освіти і віку.

Масова культура, як правило, має меншу художню цінність, ніж елітарна або народна культури. Але в неї найширша аудиторія, й вона є авторською. Вона задовольняє сіюхвилинні запити людей, відображує й реагує на будь-яку нову подію. Тому зразки масової культури, зокрема шлягери, швидко втрачають актуальність, застарівають, виходять з моди.

Ті самі види мистецтва можуть належати до високої й масової культури: класична музика – до високої, а популярна музика – до масової, фільми Фєлліні – до високої, а бойовики – до масової, картини Пікассо – до високої, а лубок – до масової. Однак існують такі жанри літератури, зокрема фантастика, детективи й комікси, які завжди відносяться до популярної або масової культури, але ніколи – до високої. Те ж відбувається й з конкретними творами мистецтва. Органна меса Баха відноситься до високої культури, але якщо вона використовується як музичний супровід у змаганнях з фігурного катання, то автоматично зараховується в розряд масової культури, не втрачаючи при цьому своєї приналежності до високої культури.

Оскільки суспільство розпадається на безліч груп – національних, демографічних, соціальних, професійних, – то поступово в кожній з них формується власна культура, тобто система цінностей і правил поведінки. Малі культурні світи називаються субкультура ми.

Субкультура – частина загальної культури, система цінностей, традицій, звичаїв, властива великій соціальній групі.

Говорять про молодіжну субкультуру, субкультуру людей похилого віку, субкультури національних меншостей, професійні, кримінальні, конфесіональні та ін. субкультури.

Субкультура – це частина загальної культури нації, яка в окремих аспектах відрізняється або протистоїть цілому – домінуючій культурі, але в головних рисах вона погоджується й продовжує культуру націй. Субкультура відрізняється від домінуючої культури мовою, поглядами на життя, манерами поведінки, зачіскою, одягом, звичаями. Розходження можуть бути дуже значними, але субкультура не протистоїть домінуючій культурі. Вона включає ряд цінностей домінуючої культури й додає до них нові цінності,