Філософя, її предмет і роль в суспільстві

У міфології було відсутнє виразне розмежування світу і людини, думки і емоцій, знань і художніх образів, ідеального і матеріального, об’єктивного і суб’єктивного. Людська думка проведе це розмежування пізніше. У міфології ж все злито, не розчленовано. Це – цілісне світорозуміння, в якому різні уявлення пов’язані в єдину образну картину світу, що поєднувала в собі реальність і фантазію, природне і надприродне, знання і віру, думку і емоції.

Природу міфологічної свідомості треба осмислювати в рамках тієї історичної епохи, в якій вона жила повнокровним життям, була основним способом розуміння світу. Міф виконував різноманітні функції. З його допомогою минуле зв’язувалося з теперішнім часом і майбутнім, формувалися колективні представлення того або іншого народу, забезпечувався духовний зв’язок поколінь. Міфологія закріпляла прийняту в даному суспільстві систему цінностей, підтримувала, заохочувала певні форми поведінки. Міфологічна свідомість містила в собі також пошук єдності природи і суспільства, світу і людини, вирішення протиріч, гармонії, внутрішньої згоди людського життя. Через епос, казки, легенди, історичні перекази міфологічні образи, сюжети увійшли в гуманітарну культуру різних народів – літературу, живопис, музику, скульптуру. Так стародавньогрецька міфологія відображена в творах літератури і мистецтва. Міфами наповнені світові релігії – християнство, іслам, буддизм. Крім того, деякі особливості міфологічного мислення зберігаються в масовій свідомості і тоді, коли міфологія втрачає свою колишню роль.

З згасанням первісних форм суспільного життя міф як особливий рівень розвитку суспільної свідомості зживав себе, зійшов з історичної сцени. Але не припинився початий міфологічною свідомістю пошук відповідей на особливого роду питання – про походження світу, людини, культурних навичок, соціального устрою, таємниці народження і смерті – корінні питання всякого світогляду. Їх успадкували від міфу співіснуючі в століттях дві найважливіші форми світогляду – релігія і філософія.

У пошуку відповідей на світоглядні питання, поставлені міфологією, релігія і філософія обрали різні шляхи.

Релігія (від латинського religio – благочестя, набожність, святиня, предмет культу) – така форма світогляду, в якій освоєння світу здійснюється через його подвоєння на потусторонній – “земний”, природний, що сприймається органами почуттів, і потойбічний – “небесний”, надприродний, надчутливий. Формування штучного (теоретичного, художнього або іншого ) “світу”, на відміну від світу реального, життєвого, предметного, – риса всіх форм його духовного освоєння людьми. Специфіка релігії – в особливому характері її “другого” світу і його смисловій ролі. Основу релігійного світогляду складає віра в існування того або іншого різновиду надприродних сил і в їх очолюючу роль в світобудові і житті людей.

Віра – спосіб існування релігійної свідомості, особливий настрій, переживання, що характеризує його внутрішній стан. Зовнішньою, соціально значущою формою вияву віри служить культ – система ритуалів, що затвердилися, догматів. Суспільно значущі уявлення, почуття, дії поєднуються в релігії, як і в світогляді взагалі, з індивідуальною причетністю людей її ідеям, образам, значенням, з їх особистою творчістю. Те і інше – обов’язкові “полюси”, умови життя релігійної свідомості.

Релігійні уявлення неможливо вивести з почуттів, переживань окремої людини. Вони – продукт історичного розвитку суспільства. Існувало і існує безліч варіантів релігійних вірувань. Такі форми релігій, як християнство, буддизм, іслам, вважаються світовими і до цього дня існує велике число прихильників в різних країнах. Релігія – соціально організована (і організуюча) віра людських співтовариств, форма їх поклоніння “вищим силам”, і тим самим втіленим в них найбільш шанованим даним суспільством цінностям.

Природа релігійного світогляду складна і вимагає ретельного вивчення. Донедавна його оцінка в нашій літературі надто спрощувалася і огрублювалась; воно тлумачилося просто як система “неосвічених” уявлень про світ і людину. Тим часом релігія – певний елемент духовної культури, форма ідеології, що має соціальну природу і функції. Ідейний зміст і суспільні ролі релігійних вчень не однозначні, схильні до історичних змін, переусвідомлення. Яка ж їх сама загальна суть?

Дослідження показують, що в фантастичних релігійних уявленнях про живі сили, непомірно перевершуючі сили людські, “природні”, відображене постійне вторгнення в життя людей “чужих” їм природних і суспільних процесів, несучих в собі межі випадковості, катастрофічності. Таємничі сили природи і історії осмислювалися як “вищі сили”. Релігія розвивалася на грунті свідомої залежності людей від таких непідконтрольних сил, як ілюзорне заповнення слабості суспільства перед ними. В уявленнях про “вищі сили” химерно сплелися початок і зло, демонічні і божественні сторони релігії довгий час розвивалися паралельно. Звідси змішане почуття страху і поваги віруючих по відношенню до вищих сил.  Від кошмару злих духів віруючі шукали порятунку в зверненні до божественних сил.

Поклоніння “вищим силам” поступово приводить до поняття (образу) бога – вищої істоти, гідного поклоніння. У зрілих формах релігій ідея бога перемагає все демонічне, звільняється від нього. Аналогічно з відносинами “батько-син” і іншими бог мислиться як владика і одночасне заступник, спаситель людини. Бог мислиться і як охоронець звичаю, традиції, моральності, зв’язуючих людей культурних пут, шановних в суспільстві духовних цінностей. Егоїстичне бажання змилостивити богів, закликати їх в помічники поєднується з безкорисливим їх шануванням, прагненням слідувати високому зразку. З посиленням цього моменту пов’язаний розвиток в рамках релігійної свідомості – на вищих його рівнях – етичних уявлень, ідеалів, норм. Релігійно-етичне відношення до божества нерідко додає вірі світлий, радісний характер, сприяючий формуванню високих загальнолюдських