Формування й реалізація державної кадрової політики в установах, організаціях і на підприємcтвах аграрного сектора економіки України

Становлення системи підготовки фахівців-аграрників пов’язане з освітніми реформами 1804 і 1828 років. Ці реформи були відгуком уряду на нагальні потреби економічного розвитку країни. Поштовх розвитку аграрної освіти був наданий освітніми реформами 60-70-х рр.

У цілому протягом ХІХ – початку ХХ ст. відбулися суттєві зрушення в організації підготовки фахівців для сільського господарства: поступово складалась система вищої, середньої та професійної сільськогосподарської освіти, збільшувалась кількість навчальних закладів, сільськогосподарська школа забезпечувала своїм випускникам досить ґрунтовну підготовку. Кількість спеціалістів, зайнятих в агропромисловому секторі, збільшилася з декількох сот у середині ХІХ ст. до приблизно 16, 5 тис у 20-х рр. і до півмільйона наприкінці 80 рр. ХХ ст.

Такий ступінь насиченості дав змогу вперше в історії розвитку аграрного сектора економіки забезпечити його кадрами спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою практично на всіх рівнях керівництва: від міністерства до середньої ланки господарства.

Відбуваються постійні зміни змісту поняття “спеціаліст сільського господарства” і відповідно до цього зміни в організації та структурі їх підготовки, це треба враховувати на початку ХХІ ст. при переосмисленні ролі спеціаліста в умовах постіндустріального, інформаційного суспільства.

У роботі розкрито докорінні зміни у справі підготовки й забезпечення сільського господарства кадрами фахівців після Жовтневої революції і встановлення радянської влади. Автор виокремлює кілька етапів цього періоду: перший – охоплює період революції і громадянської війни; другий – відбудовчий період, коли здійснювалась політика НЕПу; третій – почався в період “великого стрибка” і продовжився до Великої Вітчизняної війни; четвертий – припадає на післявоєнний період. Така періодизація зумовлюється особливостями політики правлячої і фактично державної Комуністичної партії на кожному із цих етапів, що знаходило віддзеркалення у специфіці вирішення кадрових проблем, різних підходах до питань добору, розстановки й підготовки кадрів аграрного сектора економіки.

У дисертації на підставі вивчення значної кількості партійних документів та інших матеріалів дається аналіз найважливіших складових державної кадрової політики в аграрному секторі економіки цього періоду, її основних принципів, розкриваються форми й методи роботи з кадрами керівників і спеціалістів аграрної сфери.

Науковий аналіз попереднього досвіду здійснення державної кадрової політики в аграрному секторі економіки набуває великого значення з тим, щоб творчо використовувати те краще, що було в нашому минулому, і намагатися запобігти тим помилкам і збоченням, які мали місце при формуванні й реалізації державної кадрової політики в галузі сільського господарства.

Враховуючи те, що власний досвід здійснення державної кадрової політики в установах, організаціях і на підприємствах аграрного сектора економіки неадекватний умовам, що виникають у результаті його реформування, особливого значення, на думку автора, набуває вивчення й творче використання зарубіжного досвіду.

Головним тут є не копіювання зарубіжних моделей, а аналіз їх поетапного становлення на базі тенденцій світового досвіду, з якого можна отримати немало цінного й корисного.

У дисертації наводяться приклади державного впливу на кадрову політику в США, Німеччині, Японії, Великій Британії, Франції та інших країнах із розвинутими ринковими відносинами.

Автор на підставі вивчення зарубіжного досвіду здійснення державної кадрової політики в аграрному секторі економіки доходить висновку, що він може бути використаний для поліпшення системи управління аграрного сектора економіки в процесі адміністративної реформи, створення недержавних управлінських структур, дорадчих, навчально-консультативних центрів; інформаційно-аналітичних служб для аналізу кадрових процесів, проблем і перспектив галузі; для використання існуючих підходів до організації навчання фермерів. Гідною запозичення є практика створення й функціонування шкіл агробізнесу, організації гнучкої системи підготовки кадрів, запровадження системи безперервної освіти й організації роботи кадрових служб. Особливо корисним є досвід щодо створення умов, які, стимулюють менеджерів, спеціалістів, фермерів до постійного оновлення своїх знань. В основі розвитку державної кадрової політики в установах, організаціях і на підприємствах аграрного сектора економіки в частині використання зарубіжного досвіду повинна бути програма, розроблена за галузевим та регіональним принципами.

У другому розділі – “Особливості формування й реалізації державної кадрової політики в установах, організаціях і на підприємствах аграрного сектора економіки України на сучасному етапі” – дається аналіз аграрних перетворень в Україні та їх впливу на формування й реалізацію державної кадрової політики в аграрному секторі економіки, кадрового потенціалу галузі й розв’язання проблем його використання, системи здійснення державної кадрової політики в аграрній сфері, визначаються основні напрями її удосконалення.

Автор досліджує процеси переведення галузі на ринкові засади, виділяє чотири етапи реформування сільськогосподарських підприємств на основі приватної власності на землю і майно, що суттєво загострили проблеми кадрового забезпечення аграрного сектора економіки. Сформульовано нові вимоги до державної кадрової політики в установах, організаціях і на підприємствах аграрного сектора економіки, пов’язані зі змінами в аграрній сфері. По-перше, практика показує, що значна частина керівників протягом останніх десяти