Географічні основи взаємодії суспільства й природи: гуманітарно-географічний аспект. Я. Олійник, А.Степаненко

від природи тим менше, чим вище її культурний рівень і технічна озброєність; що закони природи не можуть і не повинні заважати економічному росту, науково-технічному й соціа-льному прогресу людства. Виниклі проблеми навколишнього середовища представляються винятково наслідком нераціонального ведення суспільного господарства, його надмірної ре-сурсоємності й відходності і виглядають принципово переборними шляхом технологічної реорганізації й модернізації виробництва. А природа в силу своєї живучості нібито може пристосуватися до діянь людини на планеті, перейшовши на новий рівень організації й фун-кціонування. Людське суспільство й жива природа розглядаються як дві різні системи, внут-рішні зв'язки в кожній з яких сильніше, істотніше, ніж зв'язку між ними.

Цей підхід, що став прапором індустріальної цивілізації, називають ще технологіч-ним, або (у його крайніх проявах) технократичним, тобто ставящим людину, її технології, її "владу над природою" у центр екологічних проблем. На стихійному рівні він характерний для більшості людей, у тому числі для політиків, економістів, господарників, представляєть-ся природним для інженерів. По суті це самий яскравий і реалізуємий на практиці прояв су-часного антропоцентризму, що ставить людину над природою.

Антропоцентризм – це система уявлень групового егоїзму, в якій світ людей проти-поставлений світу природи, де тільки людина має вищу цінність. Все інше в природі цінне лише остільки, оскільки може бути корисно людині. Природа оголошується об'єктом "корис-тування" і власністю людей, причому право цієї власності безсумнівно. При цьому домінує "прагматичний імператив": правильно й дозволено те, що корисно людині, людям. Природа низведена до об'єкта людських маніпуляцій як знеособлене "оточуюче середовище". Відпо-відно до цього етичні норми й правила діють тільки у світі людей, але не поширюються на взаємодії з світом природи. Біологічний вид Ното sарiепs, що утворив сучасне людство, став самою численною наземною хребетною твариною. Природа зіткнулася із крайнім видовим монополізмом кінцевого консумента – найбільшого споживача ресурсів. Це порушує приро-дний закон, оскільки суперечить системній структурі біосфери й біологічній розмаїтості.

Екоцентризм. Однак існує й інший погляд на взаємини Людини й Природи. Людина як біологічний вид значною мірою залишається під контролем головних екологічних законів і у своїх взаєминах із природою змушена і повинна приймати її умови.

Слід пам'ятати, що більша частина історії людської цивілізації, що увібрала високі до-сягнення розуму й культури, пройшла до початку індустріальної епохи, коли завдяки вико-ристанню викопного палива людям здалося, що їхня залежність від дарунків живої природи стала менше. Досить важко уявити еколого-економічну історію ХІХ-ХХ ст. без вугілля, наф-ти, газу й урану. Але тепер, створивши потужну техносферу й багаторазово перевищивши видовий прожитковий максимум, людина вже не може будувати взаємини із природою "по поняттях", нав'язуючи біосфері свої, по суті кримінальні, правила.

Екоцентризм розглядає розвиток людського суспільства як частину еволюції природи, де діють закони екологічних меж, незворотності й відбору. Виникнення проблем оточуючого людину середовища обумовлено не тільки його забрудненням, але й антропогенним, тобто породженим самою людиною, перевищенням порога витривалості біосфери, порушенням її регуляторних функцій. Останні не можуть бути відновлені або змінені тільки технологічним шляхом. Прогрес цивілізації обмежується екологічним імперативом – безумовною залежніс-тю людини, людського суспільства від стану живої природи, вимогою підпорядкування її за-конам. Ця залежність і межі стійкості біосфери перебувають у центрі екологічних проблем. Такий підхід характерний для порівняно вузького кола професійних екологів і системних аналітиків, що сприйняли екологічну орієнтацію глобальних проблем.

Екоцентризм на відміну від антропоцентризму виходить із уявлення про об'єктивне існування єдиної системи, у якій всі живі організми планети Земля - мікроби, рослини й тва-рини, включаючи людей з їхніми ресурсами, господарством, технікою й культурою, – взає-модіють між собою й з навколишнім природним середовищем.

Не можна не помітити, що й у цьому випадку в центрі міркувань виявляється людина. Нам, людям, дуже важко відсторонитися від антропоцентризму. Тому екоцентризм також

несе печатку антропоцентризму, тільки з негативним знаком, де людина виступає як винува-тець і відповідач за екологічні порушення.

Існує ще крайній, рафінований екоцентризм, який на Заході частіше називають біоце-нтризмом, або етикою дикої природи. Він має обмежене число прихильників і носить харак-тер ідеології заповідної справи. Біоцентристи думають, що ділянки дикої природи мають цінність самі по собі, поза залежністю від людських інтересів і суджень про цінність. Ідея дикої природи укладається в її захисті заради її самої. Біоцентризм бачить дику природу священною, що має внутрішню цінність і володіє моральними правами й волею від якого-небудь людського втручання, у тому числі наукового, рекреаційного або релігійного. Біоцен-тристи – супротивники видового шовінізму й подвійної екологічної моралі. Така ідеалізація дикої природи красива й зворушлива, але погано вписується в сучасну реальність і супере-чить ідеології й практиці "природокористування". Можливі застосування біоцентризму дуже обмежені. Біоцентризм запізнився: занадто мало незайманої природи залишилося на нашій планеті, та й та значиться як "ресурсний потенціал".

Антропоцентризм, екоцентризм, біоцентризм – це все ідеї й ідеології людей. А який вибір самої природи? Це має безпосереднє відношення до проблеми екологічного оптимізму. Слід відмітити, що ідейною вершиною антропоцентризму служить "антропний принцип",