Христологічна доктрина: філософсько-релігієзнавчий контекст

Христологія синоптичних Євангелій поклала початок формуванню христологічного вчення, що тривало паралельно з розвитком богослов'я апостола Павла. Євангельський образ Христа з перших рядків постає як одночасне поєднання божественного і людського: всі його дії, слова, будучи словами і діями людини, позначені й печаткою божественності. Святе Письмо виявляється першим джерелом знання про Ісуса Христа. Тут містяться початкові свідчення про боголюдство. В Євангеліях йшлося про Христа як Бога і людину, проте Церква ще мала сформулювати положення про уособлення божественного і людського начал у постаті Христа. Христологічний догмат розвивався, виходячи з первинного вірування в те, що Христос, залишаючись людиною в повному розумінні цього слова, був істинним Богом. 

У підрозділі 2.2. доводиться, що на момент утвердження християнства серед усіх філософських систем найбільш близькими до нього за релігійними поглядами були дві – стоїчна і неоплатонічна. Обидві системи були вершиною язичницької філософії, але вони не змогли піднестися до повного пізнання істини і мали багато внутрішніх невідповідностей. Крім того, при зіставленні, виявлялася їхня взаємна суперечливість. Саме з цих філософських систем і народжуються перші єресі христологічного характеру – докетизм та евіонізм, з якими повела боротьбу ортодоксальна церква.

У розділі аналізується христологічна доктрина Іринея Ліонського, Ігнатія Антіохійського, Тертулліана, Орігена, які порушували питання про сумісність і взаємодію двох природ (тварної і нетварної) Христа. 

Таким чином, у ранньохристиянську добу відбулося прояснення христологічної свідомості церкви, яка зосереджувалась на проблемі єдності двох природ у Христі іпостасно, питанні життя Ісуса як здійснення месіанських пророцтв. Поступове розкриття і оформлення христологічної доктрини відбувалось у протиборстві церкви із язичницькою філософією.

Третій розділ – “Оформлення христологічної доктрини в епоху Вселенських соборів” – містить аналіз христологічних питань дохалкідонського періоду, розгляд положень IV Вселенського собору та дослідження ролі останнього в подальшому розвитку христологічної доктрини, також оцінюється значення наступних Вселенських соборів у контексті даної теми.

Епоху Вселенських соборів часто називають “золотою добою” християнського богослов’я. У перші три століття історичного буття церкви, коли вона оговтувалась від гонінь, проявилась велич християнського духу, його перевага над духом, яким жило язичництво. Коли церква явила світові свою життєстверджувальну сутність, вона відкрила людству і силу та глибину свого філософського вчення, його перевагу над античною язичницькою філософією. Однак швидке кількісне зростання церкви приховувало в собі небезпеку спотворення богословського вчення у свідомості неофітів, вільного тлумачення ними християнських догматів у дусі язичницьких поглядів. Оформлення аріанського вчення (і подібних до нього) зактуалізувало необхідність догматично зафіксувати положення христологічної доктрини.

Підрозділ 3.1. присвячений аналізу христологічних положень дохалкідонського періоду. Аналізуючи рішення І Собору, виокремлено ідею розрізнення понять народження і творення. Народження позначає походження від істоти, яка народжує, від її власної природи, тому народжений в усьому подібний до Отця; тим часом творіння означає добування чого-небудь із нічого або з матеріалів, далеких від діючої природ; народження являє собою акт, обумовлений природою, що народжує; Бог-Отець народжує Сина не з волі, а з потреби Своєї природи, тоді як творення цілком залежить від волі Творця. Нікейський собор закінчився повною перемогою християнства. Він утвердив віру в Христа як Сина Божого, єдинородного та єдиносущого Отцю. Виклавши в Символі віри вчення церкви про Бога, Нікейський собор виконав завдання, для якого був скликаний: засудивши аріанство, він встановив необхідну формулу, яка з того часу стала недоторканним стягом християнства. 

На ІІ Вселенському соборі увага була приділена вирішенню термінологічних питань, зокрема визначенню понять “єдиносущий” і “подобосущий”. Полеміка розгорнулася нібито через зовнішнє, суто формальне оформлення понять. Насправді різниця між ними носила концептуальний характер. Слово “подобосущний” виражало думку про те, що Син не дорівнює Отцю, а лише подібний до нього, що він не однієї сутності з ним і може бути названий Богом не за сутністю, а лише через свою подібність до Бога. Якщо в період Нікейського собору вся христологічна доктрина, як у фокусі, зосередилася на одному слові – “омоусіос”, то за часів 

ІІ Собору таким ключовим терміном стала лексема “іпостасіс”. У подальшому, як відомо, слово “іпостасіс” не увійшло до Символу віри, оскільки ускладнювало б його простоту.

Третім Вселенським собором продовжується епоха христологічних дискусій. На Соборі було засуджено вчення Несторія, який вважав, що Діва Марія не була Богородицею, а народила просту людину – Ісуса. Бог же з’єднався з Христом, перебуваючи в ньому, немов у храмі, подібно до того, як у старозавітну епоху