Христологічна доктрина: філософсько-релігієзнавчий контекст

Предмет:

Тип роботи:

Автореферат

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

життя й досвід переживання останнього дослідниками. Було допущено небезпечну розбіжність між історичним Ісусом, зображеним авторами Євангелій, і богословським Христом, витвором уяви богословських мислителів від часів апостола Павла, образом, відбитим у віросповіданнях церкви. Ісус Христос був позбавлений усього надприродного – або майже всього, – і вчення про Христа звільнило дорогу вченням про Ісуса. Той, кого церква завжди розглядала як об'єкт Божественного поклоніння, тепер став просто вчителем моральності. Було, звичайно, чимало спроб зберегти щось від релігійного значення постаті Ісуса Христа, але й вони зазнали впливу новітніх тенденцій. На трансформацію христологічної доктрини в загальнохристиянському контексті вплинули представники Німецької класичної філософії – І. Кант, Г. Гегель, Ф. Шлейєрмахер. Для Канта Христос був насамперед абстрактним ідеалом, ідеалом етичної досконалості. Ця точка зору усуває христологію Нового Завіту, залишає Христа тільки проповідником моралі. Вірування церкви в Ісуса Христа Гегель вважав спробами людей висловити онтологічні ідеї, символи, що виражають метафізичну істину. Гегель намагався довести, що весь Бог є в Ісусі Христі. У христології Ф. Шлейєрмахера Ісус ледве підіймається над людським рівнем, проте він має досконале й безперервне відчуття єднання з Божественним та повністю здійснює призначення людини у своєму характері безгрішної досконалості. Винятковий характер Христа вказує на його незвичайне походження, тому що в ньому немає спадкових впливів, які викликали б гріховні нахили. У цьому твердженні Ф. Шлейєрмахер наближався до христологічних поглядів православ’я – вказуючи на неушкодженість людської природи Ісуса Христа гріхом.

У сучасному протестантському богослов’ї на основі пантеїстичної ідеї іманентності Бога вчення про Особистість Христа представлено в абсолютно натуралістичному плані. Уявлення змінюються, але головна ідея залишається такою ж: за своєю сутністю Бог і людина – єдині. Христос відрізняється від інших людей тільки тим, що він більше за інших усвідомлював присутність Бога в собі, а отже, він є вищим одкровенням Верховної Істоти у своєму Слові. По суті, всі люди Божественні, тому що Бог є присутнім у всіх них, і вони є синами Бога, відмінними від Христа тільки за ступенем божественності. Останній стоїть окремо тільки через свою більшу чутливість до Божественного і вищу Богосвідомість. У такому контексті постає питання про історичність Ісуса Христа. Вихідною точкою сучасної віри в Ісуса Христа є те, що Ісус Христос як історична постать має знаменне, неминуще значення для історії світу: поштовх до відновлення роздумів над Новим Завітом, історичне значення якого важко переоцінити, дала Реформація XVI ст., яка обрала шлях оновлення церкви на основі свідчень джерела, тобто Нового Завіту.

Одним з важливих аспектів розгляду христологічної доктрини є дослідження життя Ісуса, які здійснили В. Байшлаг, Б. Вайс, К. Вайцзекер, К. Гасе, Й. Гердер, Г. Гольцман, Т. Кайм, Г. Лессінг, Г. Паулюс, Г. Раймарус, Е. Ренан, А. Швейцер, Д. Штраус та ін. Більшість із них керувалися апологетичною мотивацією, що зумовило необхідність вдаватися навіть до наукових методів обґрунтування віри в Христа, зокрема до історичного. Найвідомішим критиком християнства вважається Е. Ренан. Відповідно до його переконань, Христос був людиною, що представляла себе Сином Божим і чекала від людей покаяння; головним у його вченні була любов. Через протистояння релігійній владі Ісус із проповідника любові перетворився на когось на зразок революціонера під виглядом Месії. Зрештою він був виданий і страчений. Е. Ренан створив романтичний образ Христа, не зважаючи на реалії Євангельського оповідання.

Подібні концепції зумовили відновлення церковно-догматичної христології в ХХ ст., приблизно між двома світовими війнами та одразу після другої світової війни. Цьому сприяла діяльність представників різних конфесій: К. Адама в католицизмі, І. Мейєндорфа в православ’ї, К. Барта в протестантизмі. II Ватиканський собор сприйняв попередні ідеї і навіть спочатку “санкціонував” надії, які на них покладалися. Але невдовзі все змінилося, коли виявилось, що проблеми, порушені Просвітництвом та новітньою критикою, не були ані розв’язані, ані подолані.

Про особистість Христа виникла велика кількість літератури і поза сферою богослов'я. Ці праці відбивають погляди ідеологічних течій, під впливом яких перебували автори. Крім цього, дається взнаки негативне ставлення останніх до того християнства, що їм відоме. У контексті сучасності актуальним постає питання про місце христології в релігійному віровченні сьогодні. Теологічна дискусія останнього десятиліття — принаймні в середовищі католиків — значною мірою була присвячена поставленому II Ватиканським собором завданню оновлення церкви. У центрі уваги перебувало питання про церкву, її сутність, єдність і структуру, а також про відносини між церквою і сучасним суспільством. Тон цій дискусії задавали екуменічна теологія, теологія світу, політична теологія, а також теології секуляризації, розвитку, революції, визволення. Порушені проблеми так і не були вирішені. Власне, їх і не можна було розв'язати виключно в еклезіолоґічній площині. Водночас із процесами оновлення церква повернулась обличчям до проблем сучасного світу і через це зазнала небезпеки втратити власну тотожність; а там, де вона намагалася бути тотожною, існувала загроза розминутися з людиною та людськими проблемами. Прагнучи ідентичності зі світом, церква може позбутися своїх засад; турбуючись лише про засади, вона ризикує втратити власну ідентичність. Окреслена таким чином проблематика повертає нас до ситуації, коли поряд із констатацією розмежованості буття і цінностей христологічна доктрина своєрідним чином бере участь у формуванні духовного покликання нової доби. Аналогічно разом із відчуженням суб'єкта від об'єкта христологічна формула віри та