Художні тенденції розвитку академічного баянного виконавства у другій половині ХХ ст.

Розвиток баянного виконавства істотно прискорив перехід музикантів на нову модель вибірного багатотембрового інструмента. Збагачення його звуковиражальних й технічних можливостей помітно розширило репертуар-ний діапазон баяністів за рахунок численних перекладень музичної класики. Це стимулювало піднесення майстерності музикантів і утвердження поглядів на баян як сольно-концертний інструмент.

У розвитку баянного виконавства 50-60-х рр. простежується важлива тенденція зростання впливу класичної інструментальної культури на фор-мування його академічних ознак. Відзначена виняткова роль у цьому процесі інструментальних перекладень. З огляду на відчутний брак власних оригі-нальних творів для баяна саме перекладення класичної музики стали репер-туарною основою становлення академічних засад баянного виконавства.

Зазначений період виявляє переважне використання баяністами перек-ладень “клавішної літератури” – фортепіанних, органних, клавесинних п'єс (меншою мірою скрипкових та вокальних творів). Аналіз баянних інтерпре-тацій органних та клавесинних зразків старовинної музики ХVII-ХVIII століть засвідчує схильність баяністів до “історичного втілення” музики, асо-ційованого власне з класичними традиціями. З цим пов'язана академічна ма-нера гри та дещо обмежена виразність інтонаційної палітри баяністів. У ме-жах цієї тенденції позначилось прагнення музикантів максимально наблизи-ти баянно-виконавську версію твору до типових інструментально-фонічних властивостей органного оригіналу. Наприклад, використання виключно тера-соподібної динаміки або спроби відтворення органного повнозвуччя за допо-могою вагомих темпових розширень на “f”, “ff” (виконання Токати і фуги ре мінор Й. Баха Ю. Казаковим), Прелюдії мі мінор Й. Баха А. Полєтаєвим та ін.). Таким чином, реалізувалась домінантна настанова баяністів на беззапереч-ний професіоналізм у відтворенні “достеменно правильних” рис виконання музичної класики, чому сприяла певна близькість інструментальної вираз-ності багатотембрового баяна і органа (частково клавесина).

Зростання виконавської фаховості простежується також у баянних інтерпретаціях фортепіанних мініатюр, позначених нескладною фактурою та обмеженою педалізацією. Характерні особливості баянних виконань форте-піанних мініатюр досліджено на прикладі прочитань В. Бесфамільновим п'єс І. Шамо з циклу “Картинки російських живописців”. Відзначається філігран-на техніка артиста у поєднанні з витонченими агогічними та динамічними нюансами, які підкреслюють картинно-образні асоціації цих колоритних за-мальовок (“Ранок у лісі”, “Трійка”, “На гулянці”).

Показові ознаки виконавської творчості баяністів виявлено на прикла-дах інтерпретацій, позначених тембро-регістровою конкретизацією тематиз-му фортепіанних творів (“Музична табакерка” А. Лядова, – виконання Ю. Ка-закова, “Серенада'' С. Рахманінова, – виконання А. Полєтаєва та ін.). “Вока-лізацію” виконавської інтонації (виразно оздобленої наспівним філіруван-ням, агогічними відхиленнями) зауважуємо в інтерпретаціях кантиленних творів В. Бесфамільнова, А. Полєтаєва, Е. Мітченка. Проаналізовані зразки ви-конань фортепіанних п'єс стверджують думку про спроможність баяністів творчо переосмислювати оригінал, досягаючи переконливої реалізації його образного змісту.

Розгляд ширшого кола інтерпретацій баянних перекладень виявляє не-однозначний їх художній рівень, зумовлений браком мистецького досвіду музикантів 50-60-х рр., зокрема, вадами їх культури звуку та порушеннями звукоідеї оригіналу у невідповідних баянові перекладеннях (проаналізовано виконання Токати і фуги ре мінор Й. Баха та “Кампанелли” Н. Паганіні – Ф. Ліста В. Галкіним, “На трійці” П. Чайковського Е. Мітченком та ін.). Типо-вий характер подібних інтерпретацій знаменує перехідний етап становлення мистецького професіоналізму баяністів, позначеного нестабільністю їх художньо-виконавських аргументів.

Під час аналізу виконань інструментальних перекладень звертається увага на їх важливу роль у формуванні професійної майстерності баяністів. Останні, завдяки опануванню класичних шедеврів, адаптують академічну культуру звуку, розмаїття жанрово-стильових понять та засади мистецтва інтерпретації.

Соціокультурна потреба широкої ретрансляції класичних шедеврів зу-мовлює зростання просвітницької ролі баянного виконавства, актуальної і плідної в умовах обмеженої дії тодішніх засобів масової інформації. Зміц-ненню культуротворчого потенціалу баянного виконавства сприяло підне-сення фахового рівня музикантів як чинник розширення можливостей реалізації творчих цілей та збагачення їх репертуару.

Наступний крок у розкритті художніх тенденцій баянного виконавства пов'язаний з виявленням його взаємодії з композиторською творчістю К. М'яскова, А. Репнікова, М. Чайкіна, Г. Шендерьова, І. Яшкевича. Їх музика стала помітним внеском у формування оригінального репертуару баяністів та індивідуалізації баянного концертно-інструментального стилю. Властивий творам композиторів мовний традиціоналізм, забарвлений жанрово-побуто-вими витоками їх мелосу, доповнює узвичаєна інструментальна трактовка баяна в його конвенціональному мелодичному руслі. Про це свідчить пере-важне використання характерних для музикування на “готовому” баяні форм викладу: розшарування мелодичного матеріалу між партіями правої та лівої руки; опора на типові для побутових жанрів формули басо-акордового акомпанементу; фактурне варіювання.

Аналіз інструментальної мови оригінальних творів 50-60-х рр. виявляє також ресурси збагачення виконавської палітри баяністів внаслідок опану-вання ними загальних компонентів традиційного європейського інструмента-лізму, органічно імплантованих в баянно-виражальну систему. Відзначені в цьому зв'язку багатоплановість насиченої фактури в епізодах драматичного висловлення у творах М. Чайкіна (Соната № 2) ; приклади загостреної ритміза-ції і токатного комплексу творів А. Репнікова (Капричіо, Токата) ; явища пож-вавлення традиційної жанрової основи автентичними фольклорними акцента-ми музики Г. Шендерьова (“Російська сюїта”) ; багатоелементний і “оркест-рально” розшарований виклад партії правої руки віртуозних транскрипцій І. Яшкевича (“Весняні голоси” Й. Штрауса, “Вечірня пісня” К. Стеценка).

Дослідження оригінальної музики 50-60-х рр. дає змогу зробити висно-вок про важливу роль її характерних комплексів баянного інструменталізму у стимулюванні традиційних параметрів баянно-виконавського інтонування – задушевної наспівності та віртуозних проявів. Художню цінність оригі-нальних творів цього періоду доповнює їх дидактичний імпульс, пов'язаний з наявністю нових завдань виконавського втілення, що передбачає високий рівень професійних аргументів