Художні тенденції розвитку академічного баянного виконавства у другій половині ХХ ст.

Зростання творчого потенціалу сучасних баяністів переконливо виявляє мистецтво представників “суб'єктивного” стилю – В. Бонакова, Ю. Вострєлова, В. Зубицького, О. Ковтуна, В. Мурзи, О. Склярова. Первинність особистісного самовияву виконавця у відношенні до композиторського витвору зумовлює властиву представникам цього стилю першочергове значення не того, ЩО граю, а ЯК граю. Спільні характеристики їхньої артистичної манери зосе-реджені також навколо стану високої душевної напруги, що спричиняє наси-чення гри динамічними нюансами, структурно подрібненим фразуванням, дещо перебільшеною агогікою. Високий експресивний тонус виконання заз-начених баяністів виявляє характерну властивість їхнього мистецтва, пов'яза-ну з індивідуалізованим сприйняттям музики XVII-XVIII ст. як альтернативи об'єктивно-історичному погляду у “глиб віків”. Виразно суб'єктивний харак-тер їх творчого висловлення створював дещо незвичну для музики старовин-них майстрів романтичну ауру.

В аналізі інтерпретації О. Склярова органної Прелюдії та фуги ля мінор Й. Баха-Ф. Ліста відзначається підвищена чуттєвість баяніста, яка “матеріалі-зується” у вигляді надзвичайно напруженого інтонування, загостреної експресії мелодійних злетів у супроводі енергійних crescendo, прискореного темпу фуги. Яскраве емоційне забарвлення виконання баяніста при цьому протирічило звичному академізованому виконанню органної музики (з тра-диційною терасоподібною динамікою, напливом звуків, розважливою тем-повою стриманістю).

Широкий спектр художніх тенденцій баянного виконавства скеровує дослідницьку увагу також на яскраве віртуозне його відгалуження (як “екстра-баянну” надстильову якість), а також на нові репертуарні напрями, що мали вплив на формування мистецької автентики сучасного баянного виконавства (“музично авангардний”, естрадно-джазовий). Поряд з традиційним стильо-вими векторами, ці тенденції відбивають процеси структуризації творчого мислення баяністів як спільної для розвитку академічної виконавської культу-ри закономірності.

Нові прикмети баянного виконавства виразно позначились в інтерпре-таціях оригінальної музики 70-90-х рр. Незвичні образи та музична мова більшості творів А. Аббота, А. Білошицького, К. Волкова, С. Губайдуліної, В. Золотарьова, В. Зубицького, А. Кусякова, В. Рунчака. В. Трояна, В. Якобі та ін. вимагали використання додаткових творчих ресурсів: максимальної експресії драматичного вислову, надзвичайного загострення контрастних емоційних планів, осягнення нової логіки інтонування та виконавського формотворення.

У дослідженні баянних інтерпретацій сучасної оригінальної музики відзначається також важлива роль опанування типових форм Її викладу, – токатно-моторного, сонористичного, речитативно-імпровізаційного. Пов'яза-ні з ними прикметні особливості інтонування (явища специфічної баянної колористики, ритмо-ударні, шумові, сонористичні засоби) розглядаються на прикладі інтерпретацій Ф. Ліпсом п'єс – “З глибини” С. Губайдуліної та “Присвячення Стравінському” В. Рунчака. Характерні ознаки виконавського мистецтва баяністів виявляються в їхньому намаганні вийти за межі поверхової демонстрації ефектної техніки, надаючи їй, в сукупності з інши-ми виражальними засобами, переконливу образно-змістовну характерність.

На основі дослідження інструменталізму сучасної баянної музики та зіс-тавлень її інтерпретацій зроблено висновок про важливу роль новітньої компо-зиторської творчості як чинника еволюційних процесів виконавського мислен-ня. У своєму русі від ідеалів наспівного звуковедення, традиційно академічної культури звуку, ефектної віртуозності баяністів 50-60-х рр. до нових художньо-виконавських пріоритетів особливо цінною є пошукова творчість музикантів. Узагальнений її вияв спостерігаємо у вигляді тенденції виходу за межі звично-го трактування баяна як мелодійного інструмента; прагнення до майже пред-метної наочності виконавського відтворення образів сучасної музики (своєрід-ний акторський хист “звукопоказування”, виконавського унаочнення музики) ; зростання раціональних чинників виконавської вмілості у дешифруванні склад-ного інтонаційного змісту новаторських опусів. Виокремлення цих тенденцій засвідчує важливу роль “виконавського фактору” у подоланні естетичного тра-диціоналізму баяністів минулого та прагнення нової генерації музикантів до високої інтелектуальності сучасного академічного виконавства.

Розгляд суспільно-художніх аспектів інтерпретації оригінальної музи-ки 70-90-х рр. виявляє істотну культуротворчу роль баянного виконавства, зумовлену важливими завданнями стимулювання ефектів дохідливості у слухацькому сприйнятті складної мови сучасної музики. З цим пов'язана підвищена просвітницька актуальність виконавського “проголошення” ком-позиторської творчості шляхом адекватного відтворення баянно-інструмен-тальної семантики модерних творів та яскравої експресії музикантів, здатної викликати інтенсивне переживання. Підвищений комунікативний ресурс властивий мистецтву визнаних майстрів інтерпретації сучасної музики – В. Зубицькому, Ф. Ліпсу, Е. Мозер, П. Фенюку, О. Шарову – баяністам, плідна творчість яких збагачує нинішній інтонаційний фонд.

Перспективним, з огляду відповідності запитам українського суспільс-тва, стало внесення до баянного репертуару творів сучасних українських композиторів – А. Білошицького, В. Власова, В. Зубицького, В. Підгорного, В. Рунчака. В більшості їхніх творів баян виступає носієм національно-музичних ідеалів завдяки зв'язкам з українською музикою в плані образності та мовного колориту. Втілення на баяні глибинних пластів народно-музичної творчості при цьому виявляє свою органічну причетність до широкого загалу мистецьких явищ, що стали надбанням української музичної культури.

У Висновках викладено основні результати дослідження, намічено пер-спективи подальших наукових розвідок. Багатоаспектний аналіз баянного ви-конавства виявляє інтенсивний характер його розвитку в напрямі академічно-го мистецтва та плідне функціонування в українській музичній культурі. Особливий шлях концертного баяна полягав у домінуючій ролі саме вико-навства, яке активно використало художній досвід класичної музичної тради-ції (репертуар, специфічну інтонаційно-виконавську систему, засади мистецт-ва інтерпретації) і стимулювало композиторську творчість у цьому жанрі.

Дослідженням обґрунтовано два основні етапи розвитку баянного вико-навства. Для першого з них (50-60-ті рр.) характерні такі художні тенденції:

1. Поширення репродуктивно-стилізаторських нахилів баянних інтер-претацій, зумовлених адаптаційними процесами засвоєння мистецького дос-віду класичного інструменталізму;

2. Прагнення до підкресленої нормативності “історично вивіреного” відтворення класичного оригіналу і дещо обмежений діапазон творчої само-бутності виконань;

3. Початки