Художні тенденції розвитку академічного баянного виконавства у другій половині ХХ ст.

У третьому розділі – “Розвиток виконавського мистецтва баяністів 70-90-х рр. ХХ ст. ” проаналізовано художні тенденції баянного виконавства в контексті характерних явищ сучасної музичної культури та виконавського мистецтва. Ознаки соціокультурного піднесення мистецтва баяністів розгляну-то у зв'язку з подальшим утвердженням інструмента на філармонічній сцені, зміцненням художнього потенціалу музикантів, а також здобутками оригіналь-ної композиторської творчості, що істотно збагатила їх концертний репертуар.

Характерною прикметою сучасного етапу баянного виконавства стало помітне зростання мистецького авторитету української баянної школи на чолі з визнаними музикантами – В. Бесфамільновим, С. Грінченком, В. Зубицьким, Ю. Федоровим, П. Фенюком. Цінним надбанням вітчизняної баянної школи стала також творчість для баяна українських композиторів – В. Бібіка, А. Біло-шицького, В. Власова, А. Гайденка, В. Зубицького, В. Рунчака, В. Підгорного, Ю. Шамо. Властива їхнім новаторським творам висока художність та оригі-нальна інструментальна мова стали чинниками постійного інтересу баяністів до творів цих композиторів.

В огляді виконавської творчості баяністів 70-90-х рр. істотним є дос-лідження її контекстуальної зумовленості загальними тенденціями сучасного мистецтва інтерпретації. Серед них – посилення раціональних нахилів музи-кантів, зростання їхнього інтересу до історично віддалених пластів давньої музики та модерних творів ХХ ст., пошуки нових форм музичного вико-навства і невичерпна настанова на артистичну унікальність музиканта. Свою суголосність цим тенденціям виявляє мистецтво відомих баяністів-новаторів – П. Гертера, М. Еллегаарда, Ф. Ліпса, Е. Мозер, П. Фенюка, О. Шарова та ін. Самобутність виконавської манери цих музикантів значною мірою зумовле-на органічним сприйняттям раніше недоступного баянові “музичного аван-гарду”, виконавською актуалізацією старовинних творів, а також активним експериментуванням із впровадженням баяна до різних ансамблів з класич-ними інструментами.

Наближення баянного виконавства до традиційного європейського інструменталізму (у виконавській культурі та надбаннях композиторської твор-чості) однак не означало розчинення в ньому як маргінального відгалуження. Виявлені творчі аргументи баянних інтерпретацій та художня самобутність виконуваного оригінального репертуару доводять мистецьку самодостатність баянного виконавства як неповторного явища камерного інструменталізму.

В дослідженні соціокультурної екзистенції баянного виконавства відзна-чається, що зміцнення його позицій в академічному мистецтві практично не вплинуло на зростання довіри до інструмента в широкому музичному середо-вищі. Більше того, в аматорській та самодіяльній сферах намітився спад заці-кавлення баяном як виразником народних та популярних мелодій у зв'язку з надзвичайним поширенням нових жанрів розважальної музики та провідною роллю в ній гітари або електронних інструментів. Спостерігається також пос-лаблення музично-просвітницької активності баянного виконавства внаслідок широкої ретрансляції класичної музики засобами масової інформації, які на сьогодні стали домінуючими в популяризації музичного мистецтва. Істотним чинником зменшення просвітницької ролі баянного виконавства 70-90-х рр. стало також зростання суспільного інтересу до оригінальних мистецьких цінностей, які, зазвичай, виокремлюються серед похідних варіантів апробова-них часом витворів.

Прагнення баяністів поновити увагу широкого слухача спричинило по-мітне зростання їх інтересу до популярної естрадно-джазової музики. Актуальність такого репертуару полягала, головно, у його співзвучності ши-рокій культурологічній тенденції, пов'язаній із загостреною потребою у розважальній функції мистецтва, як реакції на виснажливий ритм життя сучасного урбанізованого суспільства. Мистецьку перспективність пошуків у цьому жанрі переконливо засвідчують художньо самобутні твори Р. Гайано, В. Зубицького, А. П'яццоли, Д. Салуцці, а також колоритний виконавський хист визнаних майстрів естради – Р. Гайано, В. Гридіна, В. Зубицького, Т. Калусте, В. Ковтуна, Л. Сежа. Вони фокусують традиційний демократичний імідж баяна у новому мовностильовому інтер'єрі естрадно-джазової музики.

Погляд на баянне виконавство як продукт музично-культурного сере-довища виявляє зумовленість надзвичайного репертуарного розмаїття його функціонуванням “на межі культур”, намаганням баяністів поєднати ідеали елітарності з прагненням до “нової простоти” поп-арту.

Важливий напрямок висвітлення художніх тенденцій сучасного баян-ного виконавства становить дослідження стильових та репертуарних його особливостей як визначальних показників логіки виконавської творчості. В роботі відзначено, що кристалізація основних моделей творчості баяністів є результатом її еволюційного поступу до загальних форм виконавського мис-лення академічної традиції з її парадигмою музичної інтерпретації. Аналіз баянного виконавства 70-90-х рр. виявляє також відповідність його структу-ри сформованим в академічному мистецтві типовим стильовим різновидам – “об'єктивному” (класичному) та “суб'єктивному” (романтичному). Перевагу раціональних чинників над відкрито емоційним характером артистичного са-мовияву спостерігаємо у представників “об'єктивної” стильової тенденції – Ф. Ліпса, Е. Мозер, О. Шарова, М. Еллегаарда. Дослідженням встановлено такі їх стильові ознаки: прагнення до стрункого формотворення, ціліснішого фра-зування, чіткої штрихової техніки, темпової і динамічної врівноваженості. На відміну від баянного виконавства 50-60-х рр., інтерпретаціям сучасних музикантів властивий більший діапазон творчих ініціатив та емоційної роз-кутості. Спостереження підтверджує порівняння виконавських версій Парті-ти В. Золотарьова баяністами різних поколінь – Е. Мітченком та Ф. Ліпсом, Каприччіо А. Репнікова – А. Бєляєвим та М. Севрюковим тощо.

Творчий характер баянних інтерпретацій виявляють також приклади незвично вишуканого оздоблення артикуляційними, фразувальними, тембро-динамічними засобами органних та клавесинних перекладень ХVII-XVIII століть (виконання Е. Мозер, М. Еллегаарда, Ф. Ліпса). Внаслідок нетрадицій-ного прочитання (осучасненого сприйняття) старовинної музики баяністи реалізують настанову на Ії наближення до нашого сучасника, прагнучи водночас вийти за межі творчої лімітованості стилізацій.

Істотну тенденцію баянного виконавства 70-90-х рр. становить поглиб-лення творчих засад інтерпретації, пов'язане з активним використанням спе-цифічної баянної виразності. Музиканти, таким чином, знаходять “внутрішні ресурси” її розширення у вигляді використання характерних ритмо-акцент-них та колористичних прийомів баянної гри (виконання Ф. Ліпсом Токати А. Хачатуряна, О.