Імуно-біохімічні аспекти ефективного використання ультрафіолету в клінічній практиці (експериментально-клінічне дослідження)

Інтраепітеліальна популяція -Т-лимфоцитів, що у першу чергу піддається впливу УФР, експресує CD8-маркер, а саме ріст співвідношення CD8/CD4 був експериментально виявлений нами при УФО шкіри. Таким чином, варто припускати, що роль диригента ТІР при УФО шкіри може, у першу чергу належати не класичним αβ-хелперам, а цитотоксичним інтраепітеліальним -CD8+ лімфоцитам.

Аналіз результатів нашої роботи дозволяє припускати реальну можливість використання УФР для антигенспецифічної імуносупресії як фундаменту нового напрямку – фотоімунофізіотерапії, застосування якої можливо й в умовах санаторно-курортного лікування, що включає геліотерапію. Основні елементи можливої інтегральної схеми імунного реагування при УФ-опроміненні шкіри представлені на рис. 1.

Весь процес фотомодифікації імунної відповіді від його запуску до повернення системи імунітету у вихідний стан із утратою транзиторної толерантності, можна розбити на чотири патогенетичні фази: 1) первинні фотоіндуковані реакції, трансформація антиген-презентуючих клітин у клітини толерогенезу; 2) генез супресорних антигенспецифічних клітин (САгСК) ; 3) підтримка анергії (у тому числі – індукція апоптозу) усіх клітин-ефекторів, активованих класичним шляхом; 4) елімінація пулу (клону) САгСК і повернення системи імунітету до вихідного стану.

Хоча факт появи САгСК не викликає сумнівів, їхня природа залишається предметом дискусій. Серед їхніх головних властивостей наступні: антигенна специфічність, здатність розпізнавати клітини-ефектори, активовані аналогічним антигеном, а також – індукувати анергію (чи апоптоз) цих специфічно активованих клітин-ефекторів.

З обліком викладених вище фактів варто визнати, що інтраепітеліальні -лімфоцити є дуже придатним претендентом на роль описаних супресорних клітин. З одного боку, у даний час з інтраепітеліальними лімфоцитами зв'язується можливість толерогенезу у випадках проникнення гаптенів (антигенів) через епітеліальні бар'єри організму і без участі УФР. -лімфоцити (9)  (тут і далі цифрові ідентифікатори на рис. 1) постійно надходять в епітелій з циркулюючої крові і залишають його (17), переходячи в гемоциркуляторне русло (18). При цьому -лімфоцити периферичної крові CD4, CD8 негативні, тоді як інтраепітеліальні клітини несуть супресорний маркер CD8. У CD4, CD8-негативності циркулюючих у крові -лімфоцитів варто розглядати факт їхньої нездатності відправляти свої функції в стані руху у кровотоці. У крові -лімфоцити мають морфологію сферичних великих гранулярних лімфоцитів (7, 8) і розрізняються з іншими ВГЛ лише імунохімічно. В епітеліальній тканині ж ці клітини здобувають переважно дендритну форму (9), що додатково свідчить про їхню функціональну активацію. В епітелії -лімфоцити можуть здійснювати акти специфічної взаємодії, спрямованої на підтримку анергії специфічно активованих клітин-ефекторів (12), тобто забезпечувати третю фазу імуносупресивної реакції.

Важливим фактом є здатність -лімфоцитів розпізнавати чужорідні етіотопи не тільки в складі антигенів МНС, але і при їхньому представленні АПК (3) у структурі з білками теплового шоку (heart shock protein – HSP)  (13). Відомо, що при УФ-дії (1) на тканину (2) та оксидативному стресі клітини посилено експресують HSP-комплекс (Г. Н. Дранник, 1999). Таке HSP-розпізнавання при УФО також варто розглядати як довід на користь ексклюзивної ролі -лімфоцитів у генезі імуносупресії.

Не слід виключати можливість забезпечення транзиторної толерантності, зв'язаної із трансформацією (16) клітин Лангерганса у вуалевідні клітини (4). Останні далі мігрують у центральні органи імунітету (5, 6), де можуть представляти антигенні етіотопи (14) імунним ефекторам (10) за допомогою -лімфоцитів, або – встановлювати анергію (15) специфічно активованих ефекторів (11) по типу негативної селекції лімфоцитів у тимусі. Можливість цього патогенетичного механізму заперечувати не можна, але до дійсного моменту вона залишається дискусійною і вимагає додаткових експериментальних підтверджень.

Застосовані методики експериментальних і клінічних спостережень дозволили розкрити ключові патогенетичні механізми взаємозв'язку первинних ефектів УФР на різних рівнях організації біосистем і закономірностей реалізації ТІР при УФО. Комплексний підхід до оцінки вихідних розходжень і динаміки імуно-біохімичних параметрів дав можливість сформувати критерії оцінки ефективності і прогнозування імунотропних ефектів геліотерапії, що є методологічним базисом патогенетично обґрунтованого вибору форм і доз УФ-інсоляції при кліматолікуванні.

У дисертації представлені теоретичне узагальнення і нове рішення наукової проблеми ефективного використання ультрафіолетового випромінювання в умовах санаторно-курортного лікування, що полягає в патогенетичному обґрунтуванні двох типів імунного реагування на УФ-радіацію, тісно зв'язаних з типами конституції, превалюванням реакцій клітинного чи гуморального імунітету, а також – з обліком УФ-фотогенної імуносупресії і можливістю антигенспецифічного транзиторного УФ-толерогенезу.

 

 

УФ-фотогенна пероксидація, яка розвивається пропорційно експозиційній дозі УФО, призводить до падіння проникності клітинних мембран, пригніченню їхніх транспортних систем і загального метаболізму клітин, що є факторами ризику розвитку прямої фотодеструкції, арешту клітинного циклу та запуску УФ-індукованого апоптозу.

УФ-опромінення підвищує рівень апоптотичної здатності клітин-мішеней, викликаючи гіперекспресію марекра CD95, знижуючи рівень експресії HLA-I та інтенсивність autoself-антигенного представлення. При цьому УФР підвищує кілерний потенціал ефекторних клітин, опосредковуючих екзогенну індукцію апоптозу на тлі гіпоекспресії HLA-II та пригнічення презентації чужорідних антигенних етіотопів.

Превентивне УФ-опромінення з малими дозами (1, 12кДж/м2) має фотопротекторний ефект у відношення наступних сеансів впливу УФ-радіації при інтегральних дозах до 10, 12кДж/м2, у зв'язку з чим поряд з біохімічними методами протирадіаційного захисту (антиоксиданти) може розглядатися як спосіб захисту від фотоушкоджуючої дії УФО. Для реалізації фотопротекторного ефекту необхідна темнова фаза, максимальна тривалість якої дорівнює 48 годин.

При УФО шкіри (5, 6кДж/м2) формується специфічний стан місцевого імунітету, який характеризується на першій фазі