Імуно-біохімічні аспекти ефективного використання ультрафіолету в клінічній практиці (експериментально-клінічне дослідження)

 

При цьому спостерігається зниження рівня експресії HLA-I, що позбавляє клітину можливості гальмувати запуск цитотоксичного акту з боку кілерних клітин. Зниження рівня енергетичного обміну має ще один важливий наслідок – падіння інтенсивності функціонування транслоказних систем (C. Zou et al., 1998), що забезпечують асиметрію розподілу фосфатидилсерину в нормоцитарній мембрані. Ці й інші зміни поверхневої картини клітини служать ознаками “старості” еритроциту. У наших умовах при інкубації такі зміни повинні були наростати пропорційно часу інкубації популяції in vitro. Процес розпізнання старих еритроцитів, ефекторною ланкою якого є лімфоїдні клітини, варто розглядати як один зі шляхів керованої елімінації. В умовах нашого експерименту в якості повноцінних лімфоїдних клітин використовували лімфоїдні клітини з отриманої ex tempore аутологічної плазми (АП).

При додаванні 21-добової АП достовірних змін чисельності 3-х тижневих еритроцитів не спостерігали. При додаванні свіжої АП спостерігали падіння чисельності еритроцитів, супроводжуване появою мікротелець діаметром 1-4мкм. Описані явища процесуально схожі з процесом беззапального фагоцитування клітинних елементів при ПКЗ. Для старих еритроцитів цілком можна припускати наростаючу експозицію фосфатиділсерину на поверхні клітини, що зв'язано з порушенням цитоскелету мембрани та енергетики клітини. Така експозиція є головним пусковим механізмом заключної фази апоптоза. В зв'язку з цим необхідно відзначити, що еритроцит, з одного боку, може бути об'єктом, що перетерплює «апоптоз у ході», який стартував на онтогенетичному рубежі нормобласта до його денуклеації.

Виявлені нами факти свідчать про те, що при УФО, крім прямого фотогенного руйнування клітин, дуже важливим фактором, що визначає перерозподіл клітинних популяцій, є взаємоспряжені процеси зміни поверхневої картини клітин-мішеней і модифікація клітин-ефекторів, що забезпечують цитотоксичний, у тому числі – апоптогенний ефект.

Висловлені припущення дозволяють під новим кутом зору розглядати цитологічні зрушення після УФО. Таке припущення про можливість використання цитологічних параметрів у якості первинних оцінних критеріїв виразності УФ-фотогенної імуносупресії підтвердилося при ретроспективному дослідженні цитологічних показників двох груп фтизіатричних хворих, що проходили курс лікування в зимовий і літній сезони року. Фотогенна стимуляція клітинної ланки імунітету, реакція якого забезпечується інтерлейкіновим каскадом ІЛ-1 і переважною проліферацією Th1, супроводжується продукцією прозапальних цитокінів (ІЛ-2, -TNF і ін.) і ростом CD8+ лімфоцитів. Саме таке зростання Т-супресорів було виявлено нами в попередніх спостереженнях, що є доводом на користь зробленого припущення.

Аналіз результатів наших спостережень вірогідно (P<0, 05) виявив також підвищення еозинофілів, загального числа лейкоцитів (у т. ч. лімфоцитів і моноцитів), що характеризують напруженість запальних реакцій. Зростання числа моноцитів приводить до інтенсифікації процесів антигенного представлення, однак цей процес після УФО також може перетерплювати трансформацію з форми класичного імуногенезу у толерогенез (J. C. Simon et al., 1991) при участі системи природних супресорних клітин (С. О. Кусмарцев і співавт., 1994).

Як видно, не усі виявлені нами зрушення свідчать про превалювання клітинного типу імунної реакції. Якщо ріст числа лімфоцитів і моноцитів представляється можливим зв'язати з виявленим вище ефектом наростання CD16+ кліток, що володіють загальною рисою – ефекторним потенціалом, то зростання еозинофілів варто відносити до класичної ознаки Тh2 (гуморального) типу реагування. Деякі автори (J. C. Simon et al., 1990) повідомляють про патогенетичну реалізацію УФ-фотогенної імуносупресії за участю клітин Лангерганса саме по шляху активації Th2. Їх цитокіновий профіль, що включає ІЛ-4, корелює з ефектом еозинофілії.

Облік цих даних свідчить про залучення при впливі УФР в загальну картину імунного реагування патогенетичних ланок як клітинного, так і гуморального імунітету. При цьому не виключається можливість наявності визначених типів УФ-фотогенного імунного реагування з превалюванням клітинних чи гуморальних компонентів.

Зазначені факти дозволили нам сформувати концептуальний базис для аналізу результатів клінічної частини роботи, що складається з наступних припущень: 1) сезонність кліматолікування дуже істотна і пов’язана з імунотропністю УФО; 2) імунотропні реакції організму можуть бути вагомо взаємозалежні зі стандартними цитологічними параметрами крові (еозинофіли, моноцити, лімфоцити) ; 3) варто припускати наявність мінімум двох типів фотогенного імунного реагування, патогенетично зв’язаних із клітинним та гуморальним імунітетом, селективне превалювання яких визначається ідіопатичними (генетичними) причинами, у зв'язку з чим треба також припускати сполучення форм (типів) фотогенного імунного реагування з типами конституції.

У зв'язку з цим біохімічні особливості обстежених контингентів були розглянуті в контексті їхнього конституціонального типувания. У нозологічній групі хворих сколіозом рівень ГАГ сечі у дітей ІІТК істотно перевищував цей параметр для дітей ІТК (57, 5±3, 6 і 39, 0±2, 8 мкмоль/доб відповідно). Зміст норадреналіну сечі вище 1, 9 мг/л було виявлено в 78% дітей ІТК і в 25% дітей ІІТК. Розходження зазначених критеріїв, таким чином, не були нозологічно інваріантні. Аналіз параметрів загального аналізу крові також свідчив про відсутність достовірних розходжень між однотипними параметрами між групою здорових дітей, дітей хворих сколіозом і хронічним ревматизмом без обліку поділу їх на ТК.

У контексті нашої роботи важливими для нас були вірогідні розходження, виявлені далі між ТК усередині нозологічних груп з урахуванням динаміки геліотерапії. Аналіз показників загального аналізу крові дозволив нам виявити ряд важливих закономірностей, що істотно розрізняють між собою саме ТК, а не нозологічні групи обстежених дітей. Найбільш виражені зрушення були виявлені в групі дітей, хворих хронічним тонзилітом із зони радіонуклідного забруднення (табл. 8).

Виявлені нами закономірності стосувалися не стільки абсолютних значень параметрів, скільки їхньої динаміки.