Іноземний досвід подолання економічних криз

 

Звичайно на сучасному шляху відбудови економіки України для нас є надзвичайно важливим використовувати світовий досвід у подоланні криз. Як відомо економічні кризу в основному мають циклічний характер розвитку. Українська ж криза не являється циклічною, тому 100% копіювати досвід інших не має сенсу для нашої держави. Скоріше всього для нас є важливим аналіз, вивчення, розуміння і порівняння світового досвіду.

Досвід переконує: ринок переживає кризу в тих країнах, де намагалися його насильницьки запроваджувати або пустили формування ринкових відносин на самоплив, або ж застосовували непродумані, без урахування місцевих особливостей реформи. Уважне вивчення світового досвіду може допомогти Україні знайти реальні шляхи виходу з кризи, що занадто затяглася.

Загальна криза, що розгорнулася в процесі “перебудови” невпинно розгортається і поглиблюється. Спад виробництва, інфляція спричиняють зубожіння народу, вселяють у душі людей тривогу за майбутнє своїх дітей. Спроби урядів країн, що опинилися в лабетах кризи, подолати її не дають бажаних результатів. Криза стає дедалі глибшою.

Перебудова економіки і суспільства в цілому, що здійснювалася протягом 1985-1990 рр., не базувалася на науково обґрунтованій програмі. Тому порушувалися то одні, то інші проблеми: науково-технічний прогрес, прискорення соціально-економічного розвитку, перехід на госпрозрахунок (у тому числі і регіональний), кооперативний рух, оренда тощо. Але жодна з них не була доведена до розв’язання і не дала позитивного економічного ефекту, а навпаки сприяла поглибленню економічної кризи, посиленню соціальної напруженості.

Навіть після того, як у суспільній свідомості зміцніла думка про необхідність переходу до ринкової економіки, і особливо – з січня 1992 року, коли розпочалася так звана “лібералізація цін”, стан справ не поліпшився. Очевидно, причина такого перебігу подій полягає в тому, що і в період так званої “перебудови” і при спробах переходу до ринкової економіки економічна політика не мала і не має солідних наукових підвалин. Тому для їх створення вихідним є аналіз і розкриття сучасної економічної кризи. Це – необхідна умова вироблення обґрунтованої економічної політики, здійснення дійових заходів щодо радикальної перебудови економіки.

Важливим на цьому етапі для України є повне переосмислення сутності сучасної кризи і пошук шляхів для виходу з неї. Тому актуальність даної теми курсової роботи не ставиться під сумнів.

Підсумовуючи все вищесказане можна сказати, що наша криза – не звичайна циклічна криза, а стадіальна, пов’язана з переходом суспільства від індустріальної до постіндустріальної стадії суспільно-економічного розвитку. ЇЇ принципова особливість полягає в тому, що одночасно вона є переходом від адміністративно-командної до ринкової економіки.

Цілком зрозуміло: переплетення цих процесів не тільки ускладнює саму кризу, а й визначає обсяг проблем і завдань, які необхідно розв’язати, щоб вийти з неї, а також цілий комплекс методів і форм виходу з цієї кризи.

Тому вихід з цієї кризи не може обмежуватись оновленням основного капіталу: він пов’язаний з перетворенням виробничих відносин шляхом роздержавлення, приватизації та демонополізації економіки, з перетворенням продуктивних сил, перш за все – структурною перебудовою економіки і переходом до нового технологічного способу виробництва. Звичайно на цьому етапі важливим є використання світового досвіду.

 

 

Як відомо, в останній третині XX ст. розвинуті країни перейшли до постіндустріальної стадії суспільного розвитку. Наші країни, що входили до колишнього Союзу РСР, залишаються на індустріальній стадії, хоча нагальна потреба переходу на якісно новий рівень суспільно-економічного розвитку проявилася з усією повнотою. Наша країна намагалася розв'язати проблему прискорення НТП, технічного переозброєння господарства, переходу до нового технологічного способу виробництва. Гостро і досить конкретно було поставлено завдання переходу від екстенсивного (затратного) до інтенсивного (ресурсозберігаючого) типу економічного розвитку, і, до речі, дещо в цьому плані зроблено. Як практичне ставилося завдання пріоритетного розвитку соціальної сфери, подолання залишкового принципу її фінансування тощо. Але, на жаль, скільки-небудь серйозного просування по цих напрямах не досягнуто. В результаті економіка наших країн – і продуктивні сили, і виробничі відносини – прийшла в гостру суперечність з потребами соціального і економічного розвитку. Так, система виробничих відносин характеризується абсолютним (90%) пануванням державної власності яка не відповідає реальним процесам усуспільнення виробництва, і вимагає переходу до різноманіття форм власності. Тому роздержавлення і приватизація майна, що перебуває в державній власності, є формами перетворення соціально-економічної сторони виробничих відносин.

Абсолютизація процесів концентрації та усуспільнення виробництва, а також переваг великого виробництва спотворила організаційно-економічну структуру економіки: вона характеризується абсолютним переважанням і в промисловості, і в сільському господарстві великих підприємств, підприємств-гігантів, які є монополістами і використовують економічну ситуацію в корисливих інтересах.

Так, більш як 60% підприємств мають понад 1000 зайнятих. У сільському господарстві в середньому на 1 колгосп і радгосп припадає 10, 5 тис. га землі. Щоб уявити собі той надзвичайно високий ступінь концентрації нашого сільськогосподарського виробництва, досить сказати, що в США середній розмір ферм дорівнює 185 га, великі ферми, яких тут приблизно 5%, мають по 1 тис. га, а ферми з 1, 5 тис. га земельних угідь називаються «суперфермами». Як видно, наші колгоспи і радгоспи за масштабами в десятки разів перевершують американські ферми. При цьому малі підприємства, на яких у США зосереджено 50%, у Німеччині – 2/3 і в Японії – понад 70% зайнятих у виробництві,