Історіософський аналіз уявлень про надприродне у віруваннях слов’янського населення давньої України

Більш пізній, демоністичний тип уявлень, пов’язаний з функціонуванням різноманітних аграрних та астральних образів надприродного логічно з’являється на підгрунтті попереднього, – уособлення духів. З поміж цих образів розглядаються рожаниці і Род, Лада (Ладо), Господар, Сонце, Місяць. Для всіх цих вищих демоністичних образів в контексті язичницького світосприйняття характерними є вже тяжіння до антропоморфізації; вони являють собою вже уособлення не лише природних, але й соціальних явищ (подібна тенденція особливо чітко виявляється в образі божества Рода) ; значне розширення сфери їх впливу на довкілля; функціональна обмеженість рамками орудності (лише у Рода з’являється зародкова деміургічність). Крім того, на рівні вищого “поверху” демоністичних уявлень здійснюється символізація образів надприродного і, як наслідок цього, – виникають міфологеми. 

Четвертий розділ дисертації “Історіософія теїстичних уявлень давньоруської “людності” містить аналіз змісту, форм та функціональних можливостей теїстичних образів надприродного. Зокрема, у першому параграфі розкривається уособлювальний зміст персонажів теїстичного типу уявлень про надприродне. Змістовна характеристика теїстичних образів розпочинається з вкрай незвичного, на перший погляд, для язичницького світосприйняття усвідомлення концепту триєдності, трисутності, що знаходить відповідне відображення в уявленні про Триглав як своєрідне відтворення тристадійного моделювання світу з одного боку, з іншого – як уособлення трьох ланок виробничо-господарського циклу східнослов’янської спільноти (йдеться про весну, літо й зиму). 

Тричленна концепція язичницького світосприйняття є визначальним чинником для реконструкції автором уявлень про ієрархічність давньослов’янських богів. Відтак, іпостасями Триглава є Сварог, Перун і Святовіт. Всі вони постають володарями небесної сфери (вищого світу), свій вплив поширюють на всі явища природи і суспільні буттєві форми, опіковують воїнство і є покровителями певних видів виробничої діяльності язичників. Зокрема, Сварог у язичницькому світосприйнятті, згідно зі свідченнями “Велес-книги” і “Книги Коляди” постає як щонайвища істота, як небесний бог – Дід богів, батько світла й головне, – як джерело Великого Роду. Крім того, Сварог уподіблювався богу вогня й виступав у світогляді давніх слов’ян як подавач культурних благ (навчив людей ковальській справі, ремеслам, плужному землеробству) та як подавач законів (т. зв. “закони Сварога” стосувались навіть встановлення в суспільстві моногамної сім’ї). 

Громовержець Перун сприймався язичниками як охоронець небесного світу й, відповідно, шляхом перенесення подібного смислу на світ земний – захисником людей (бог-воїтель, бог-атир), покровителем воїнів, клятвоутримувачем. У язичницькому світосприйнятті можна віднайти і “бінарну опозицію” Перуна якою є представник нижнього, підземного царства – уособлення грубої та неконтрольованої сили Вій. Святовіт шанувався слов’янами як бог світла, й отже, денним світлом покликаний був забезпечувати існування видимого світу, оберігаючи його від пітьми. Крім того, згідно з язичницькими уявленнями, саме Святовіт утримував світ – Вісь Стожар, й звісно, що опікував воїнство. 

Дажбог – бог сонця і сонячного світла сприймався слов’янами як покровитель родючості, й відповідно, опікувачем орачів та сіячів. По мірі зростання значення виробництва в господарському житті наших пращурів набуває значимості і культ Дажбога. Поступово із функціонально обмеженого бога денного світила він трансформується у подавача будь-яких благ у суспільстві. Крім того, язичники приписували Дажбогу забезпечення правопорядку. 

Солярним богом постає у язичницькому світогляді й Хорс, щоправда його уособлювальний зміст обмежувався сферою денного світла, яке давніми слов’янами не сприймалось як результат сонячного випромінення. Звідси, поняття денного світла усвідомлювалось ними як доповнення чи навіть виповнення світла сонячного. Тому функціонально Хорс забезпечував значимість Дажьбога, його функціональні можливості були необхідними підставами для розгортання відповідних можливостей приписуваних слов’янами Дажбогу. 

Велес – скотій бог у язичницькому світосприйнятті постає, насамперед покровителем скотарства, охоронцем худоби і, як наслідок, – покровителем скотарів. Зважимо при цьому на соціогенетичну давність образу Велеса, як уособлення домінуючого в свій час скотарського виду діяльності наших пращурів. Семантика слова “скот” дає достатні для цього підстави вбачати в уособлювальному змісті образу Велеса також бога багатства. З іншого боку, уявлення про скот дивовижним чином пов’язувалось у слов’ян з уявленням про загробний світ як пасовисько на якому один з богів випасає душі померлих. В зв’язку з цим у язичницькому світосприйнятті бог Велес постає розпорядником і повелителем потойбіччя з одного боку, з іншого – уособленням Місяця – цього первинного притулку померлих душ. Відзначається також культуротвірна функція Велеса, й зокрема його опікування поезії, пісенної творчості. З часом, по мірі посилення ролі землеробства в господарському житті слов’ян “скотій бог” набуває й землеробських функцій, стає богом плугатарів та орачів. 

На відміну від Велеса Стрибог був обмеженим у функціональному відношенні. У язичницькому світосприйнятті він як бог вітрів в основному забезпечував виконання Перуном функції захисника небесного світу, й відповідно (шляхом смислового перенесення) – світу – земного. Вірогідно також що Стрибог уявлявся й покровителем воїнів, щоправда його опікунство поширювалось лише на морські простори.