Історія розвитку теорії соціальної роботи в Україні

Безумовно, залежність України від Російської імперії, авторитарний політичний устрій, адміністративно-бюрократична система управління, тривале збереження кріпосного права не могли не позначитися негативно на характері і масштабах, а також формах соціальної роботи цього періоду в Україні. Так чи інакше, проаналізований досвід потребує критично-творчого осмислення з метою його актуалізації і можливого використання в сучасних умовах розбудови соціальної роботи [9, c. 13].

В Україні соціальна робота як професійна діяльність почала розвиватися з початку 1990-х років. Передумовами її впровадження стали загострення економічних і соціальних проблем, криза суспільної моралі; різке збільшення кількості людей, які виявилися неспроможними самостійно забезпечити необхідні умови свого життя; психологічна криза у значної кількості людей внаслідок різкої зміни суспільства, а також поширення таких негативних соціальних явищ, як безробіття, дитяча бездоглядність, злочинність, алкоголізм і наркоманія тощо. У таких умовах виникла потреба у створенні різноманітних соціальних агентств та залученні до них професіоналів, здатних використовувати сучасні технології попередження і подолання соціальних проблем та активізації потенціалу особистості.

Кваліфікацію і спеціалізацію соціальні працівники одержують у вищих навчальних закладах. Наприклад, в англосаксонських країнах до таких навчальних закладів приймають тих, хто вже має диплом бакалавра (найчастіше в сфері соціології, психології й організації соціального забезпечення). Серед абітурієнтів проводиться ретельний відбір з урахуванням особистісних якостей.

Сьогодні у соціальній сфері України діють центри зайнятості та праці; соціальні служби для молоді та служби у справах неповнолітніх; кризові центри та притулки для дітей і дорослих; територіальні центри по роботі з населенням, будинки-інтернати та пансіонати; реабілітаційні центри для людей з особливими потребами, а також тих, хто страждає на важкі захворювання; соціально-психологічні відділи на підприємствах, у навчальних закладах, військових частинах, установах внутрішніх справ, місцях відбування покарання; а також близько 60 тис. громадських організацій, що надають соціальні послуги, захищають права, проводять роботу з профілактики соціальних та особистих проблем [9, c. 16].

Організації, що займаються соціальною роботою, мають активну підтримку, як держави, так і національних та міжнародних благодійних фондів. Найближчим часом кількість таких організацій збільшуватиметься, адже запобігати соціальним хворобам набагато легше, ніж боротися з соціальними епідеміями.

Найперспективнішими напрямами соціальної роботи є профілактика негативних явищ та формування здорового способу життя; організація роботи приватних центрів соціального обслуговування; організація ринку соціальних послуг та соціальне брокерство; робота в громадах, спрямована на згуртування і активізацію внутрішніх резервів; впровадження альтернативних форм соціальної опіки дітей-сиріт, людей з обмеженими можливостями, альтернативних форм реабілітації осіб з відхиленнями в поведінці; соціально-психологічна робота на підприємствах та в організаціях.

 

 

Олександр Васильович Духнович – один з найбільш визначних представників культурно-освітнього руху українців Закарпаття середини ХІХ століття. Слід підкреслити, що більшість робіт про О. В. Духновича стосується його літературно-поетичної та громадської діяльності. Тим часом Олександр Васильович Духнович відомий не тільки як поет, прозаїк, драматург і публіцист, але й як педагог, автор шкільних підручників і педагогічних творів, визначний діяч української освіти.

О. В. Духнович вважав, що освіта, організація шкіл – справа загальнонародна. Тому він звертається до простих людей із закликом за прикладом інших народів самим розвивати свою освіту [5, c. 346]. Виходячи з реальних умов, О. Духнович радить громадам організовувати у селах збір коштів на шкільні будинки і обладнання до них, оплату роботи вчителя та формування шкільного фонду. З цього фонду, на думку педагога, слід забезпечувати дітей-сиріт та дітей з незаможних сімей навчальними посібниками і приладдям.

У 1857 році вийшла з друку найголовніша праця Олександра Васильовича Духновича “Народна педагогія”. Це був перший посібник з педагогіки не лише на Закарпатті, але й в Україні. На думку автора, “Народна педагогія” призначена не лише для учителів, але й для батьків. Адже саме батьки відіграють визначальну роль у процесі розвитку та соціалізації дитини.

З метою надання матеріальної допомоги дітям неімущих батьків, О. Духнович разом з А. Добрянським у 1862 році організовує “Заведение св. Иоанна Кристителя”. Напередодні відкриття цього закладу Духнович пише: “... ми маємо намір заснувати товариство... для допомоги учнівській руській молоді, метою якого буде надання допомоги молодим руським синам, які обдаровані чудовими талантами, доброчесні, але не мають достатніх засобів” [5, c. 75].

Згодом, товариство налічувало 60 юнаків, які здобували освіту в середніх і вищих навчальних закладах. Цікавим є той факт, що зміст людського життя О. В. Духнович вбачає у творчій діяльності. Саме завдяки діяльності людина може стати творцем своєї долі: “Доля людини залежить від самої людини, тобто від спрямування розуму і сил духовних”, від того, в якому напрямі вона вправляє свої здібності – на добре чи погане. Олександр Васильович засуджує індивідуалістичну діяльність, спрямовану на задоволення своїх особистісних потреб. Діяльність людини він розглядає у тісному зв’язку з інтересами суспільства, народу, батьківщини:

“Кто для себя самого живет, сам совсем и умирает,

А кто человечеству живет, он и по смерти жив будет”[5, c. 28].

Суспільну діяльність, активну працю на благо свого народу Духнович розглядає як найблагородніше покликання людини, бо, не для самої себе живе людина, але половина життя нашого