Історія розвитку теорії соціальної роботи в Україні

Основними методами здійснення позашкільного виховного процесу були творчі дискусії, творчі ігри, експеримент, самостійна робота [20, c. 49].

Використовуючи педагогічний досвід та погляди Івана Огієнка щодо діяльності позашкільних суспільних закладів, можна сміливо стверджувати про необхідність впровадження в життя положень ученого про організацію центрів естетичного, національно-культурного, екологічного виховання молоді; залучення дітей і підлітків до краєзнавчої роботи, художньої творчості. Результатом такої роботи стане усвідомлення молоддю причетності до свого роду, етнічної групи, народу в цілому.

Сьогодні, поряд з сімейною, шкільною педагогікою, соціальною педагогікою набуває ваги поняття “позашкільна педагогіка” як галузь педагогіки, предметом якої є розвиток і виховання вільної, духовно повноцінної особистості з урахуванням її власних потреб і природніх обдарувань. Позашкільну педагогіку можна розглядати також як науку про виховання творчістю, найважливішою ознакою якого є відповідність дитячим запитам і потребам. На сьогоднішній день така форма виховання та організації дозвілля дітей і молоді запроваджена у багатьох містах та селах Івано-Франківщини, Львівщини, Тернопілля.

Величезного значення в процесі соціального становлення особистості І. Огієнко відводив родині. Родина була і повинна залишатися атмосферою тепла, любові і довіри, зосередженням духовного і душевного світу дитини, найпершим і найближчим оточенням, в якому вона день за днем вбирає і активно переосмислює людські цінності. Становлення і розвиток дитини як особистості, формування рис характеру – гуманності, милосердя, співчуття, любові до людей та національної свідомості визначаються тією атмосферою, тим реальним життєвим оточенням, у яке вона потрапляє з перших років життя: “... дитячий садок, школа, товариство з вулиці, різні юнацькі організації і церква. Кожний з цих виховних чинників має свої особливості, але найважливішим по значенню є сім’я” [12, c. 103].

Постійна підтримка ініціативи дітей, поступове залучення їх до активної участі в сімейному спілкуванні сприяють формуванню ціннісних орієнтацій, оцінок, власних поглядів на найрізноманітніші життєві явища родинного і суспільного життя.

Велику увагу Іван Огієнко приділяє ставленню дорослих до дітей. Воно, на думку вченого, формується під впливом двох чинників – любові і соціального обов’язку. В атмосфері любові розкривається душа дитини і вбирає в себе те, що дає їй оточення. Але лише за розумного поєднання любові і соціально-моральної відповідальності за виховання своїх дітей можливе успішне формування в сім’ї повноцінної особистості. Надмірна батьківська любов неодмінно призводить до невиправданих помилок. Дитина втрачає ініціативність і самостійність, а батьки, з часом, – авторитет та впливовість на дитину. Ні до чого доброго, на думку І. І. Огієнка, не призводить і надмірно суворе виховання. Систематичні погрози, примус, беззастережні вимоги теж погано впливають на дитину. Найкраща виховна лінія, за твердженням вченого, є середина між постійною суворістю і добродушною м’якістю. Проте, опіка батьків – не єдине джерело формування у дітей ціннісних орієнтацій, поглядів на світосприйняття. З часом діти починають дорожити думкою своїх ровесників, товаришів. Тому дуже важливим для виховання є вміння батьків бачити в друзях, близьких, знайомих своїх дітей передусім позитивні сторони.

Ставлення до своєї дитини виявляється також в оцінках її дій, вчинків, результатів діяльності. Оцінюючи поведінку своїх дітей, батьки допомагають їм розібратися в соціальній важливості їхніх вчинків. Об’єктивна, критична і водночас доброзичлива оцінка дорослих допомагає глибше усвідомити свої позитиви і негативи, розібратися в оточенні, правильно і критично його оцінити і, власне, більш точно підійти до вибору свого ідеалу. “Якщо дитина відчуває справедливу оцінку своїх дій і вчинків, вона краще працює і вчиться” [12, c. 109].

Виховувати підростаюче покоління в сім’ї слід на основі християнської моралі, в основі якої лежить любов до ближнього. А тому досить актуальними є пророчі настанови І. Огієнка:

“1. Допомагай ближнім матеріально, коли вони в біді.

2. Допоможи покривдженому.

3. Поможи духом слабшому. Щоб ближній легко поміч прийняв: 1) дай щиро, просто; 2) дай радо; 3) дай таємно. Нехай буде наше серце завжди чутливе до біди ближніх” [12, c. 113].

Опираючись на власні спостереження, практичний досвід педагогічної діяльності, професор І. І. Огієнко покладав великі надії на родинне виховання як важливий чинник соціалізації дитини, становлення і розвитку її інтелектуально-духовного світу, формування рис характеру. До умов, які постійно впливають на характер виховання він відносив ставлення дорослих до дітей, взаємини між батьками, їхні зацікавлення, дотримання обов’язків. Поряд з цим, для повного виховного процесу, вважав учений-педагог, має бути міцний зв’язок між школою, родиною, оточенням і церквою. Гуманістична спрямованість його поглядів лежить через морально-етичну сферу – допомогти ближньому, покривдженому, духовно слабшому.

Таким чином, положенням про процес соціального становлення і розвитку особистості відведене значне місце в науковій спадщині видатних українських педагогів О. Духновича, Г. Ващенка, І. Огієнка.

Зазначимо, що усвідомлення соціальної сутності особистості відбувалося протягом багатьох років, оскільки особистість – категорія історична і соціальна одночасно, належить до певної епохи нації, класу, групи і т. п. Хід історії показує, що будь-яка епоха готує людину не до життя взагалі, а до життя в конкретно-історичних умовах.

Ретроспективний аналіз становлення соціальної педагогіки в Україні дозволяє виділити ряд етапів у розвитку соціально-педагогічних ідей, зумовлених суспільно-історичними запитами і соціально-педагогічною практикою, а також нагромадженням знань з таких наук, як філософія, соціологія, етнографія, та,