Історія розвитку теорії соціальної роботи в Україні

На основі аналізу історичних та наукових матеріалів, хронологічно розвиток соціально-педагогічної думки і становлення соціальної педагогіки як самостійної галузі педагогічних знань в Україні можна представити так:

період донауковий або етнопедагогічний, який базується на досвіді і традиціях поколінь (до середини ХVІІст.) ;

період емпіричний – першочергового нагромадження соціально-педагогічних знань, емпіричних і індуктивних умовиводів (кінець ХVІІ-ХVІІІст.) ;

період теоретичний, коли прийшло глибоке усвідомлення залежності людини від конкретних умов середовища. Розвиток соціально-педагогічної думки в цей час відбувався в надрах соціології, соціальної філософії і етнографії (ХІХст.) ;

період наукового обґрунтування соціально-педагогічних теорій, їх концептуалізації; період оформлення соціальної педагогіки як науки і самостійної галузі педагогічних знань.

Протягом останніх років у світі формується нова, інтегративна модель системи соціального виховання. Розробка та впровадження цієї моделі вимагає вирішення на професійному рівні проблеми підготовки кваліфікованих педагогічних кадрів. І, насамперед, звичайно, соціальних педагогів. Адже саме спеціалісти цієї кваліфікації покликані сприяти соціалізації особистості, гуманізації соціо-культурного середовища та наданню комплексної соціально-педагогічної допомоги населенню. З усіма цими завданнями соціальному педагогу буде значно легше справитись, якщо він ознайомиться з надбаннями, якими володітиме наш народ завдяки науковій діяльності видатних педагогів-мислителів ХІХ-ХХ століття.

 

 

Розвиток традицій благодійності в Україні, як і в будь-якій іншій країні, тісно пов’язаний з її історією. Коріння української благодійності можна знайти ще у Київській Русі, у християнській вірі, в козацькому та братському минулому.

Благодійність – це багатоаспектна людська діяльність, соціальний, психологічний та економічний феномен, який має свою давню історію. Первинна форма благодійності у вигляді милостині жебраку зустрічається вже в найбільш віддалені часи і згодом зводиться до рангу релігійного обов'язку. Милосердя – основа релігійної моралі і служить обгрунтуванням різних видів благодійності [21, c. 16].

Зародження благодійності в Київській Русі пов'язується із прийняттям християнства. Київський князь Володимир у 996 р. офіційно поклав на духівництво обов'язки займатися суспільним піклуванням, визначивши десятину на утримання монастирів, церков і лікарень. Протягом багатьох століть церква і монастирі залишалися осередком соціальної допомоги старим, вбогим і хворим. Сам князь Володимир служив для народу зразком милосердя і був «справжнім батьком бідних». Спадкоємці князя слідували його прикладу. Володимир Мономах виклав обов'язки князя стосовно бідних наступним чином: «Будьте батьками сиріт; не давайте сильним губити слабких; не залишайте хворих без допомоги».

У середні віки благодійність була одним з головних напрямків діяльності братств. Братні притулки одержали назву шпиталів і призначалися для тих, хто не мав можливості жити самостійно своєю працею. Притулок у шпиталях знаходили «справжні бідні і навіть такі, які соромилися просити милостиню, а також каліки, хворі, і особливо старі воїни... «. У козаків головним був шпиталь у Трахтемирівському монастирі «для старих, зубожілих і ранами скалічених козаків». В описі П. Алепського зазначено, що шпиталі, «у всій країні козаків у кожнім місті і у кожнім селі вибудувані для їх бідняків і сиріт» [21, c. 17].

Коли з останньої чверті ХVIІІ ст., за часів правління імператриці Катерини ІІ, українське суспільство остаточно стало складовою загальноросійського, втративши залишки громадських свобод, самоуправління, воно мало підпорядковуватися загальноімперській системі управління соціальними процесами у країні. Самодержавна влада намагалася повністю підпорядкувати собі громадське життя в імперії.

З кінця XVIII ст. благодійність в Україні поступово видозмінюється від церковно-громадської до державно-громадської. Під керівництвом держави, яка визнала власну соціальну відповідальність, організуються форми утримування окремих соціально незахищених груп людей, змінюються традиції громадської доброчинності там, де цілі влади та суспільства збігалися. Відповідно фінансування соціальних програм здійснювалося державою, церквою, різними громадськими організаціями й приватними особами.

У 1775 р. Катериною II були створені Прикази громадської опіки, на які покладалося піклування про відкриття та утримання лікарень, богаділень, сирітських та робітних будинків, будинків для душевнохворих. Ідея залучення громадськості до доброчинної діяльності поступово формувалась як у державних структурах, так і в самому суспільстві [7, c. 32].

Для справи опіки початку XIX ст. була характерна участь особливих благодійних фондів, створених членами імператорського дому. Цей період став часом розробки організаційних і економічних основ масового благодійного руху в Росії. Одним з перших проявів філантропічної активності можна вважати виникнення Відомства установ імператриці Марії (1797).

Це була велика відомча комплексна установа, діяльність якої носила подвійний характер: благодійний і навчально-виховний. У 1828 р. засновується Маріїнський знак відзнаки бездоганної служби в установах Відомства імператриці Марії. Ще одним кроком на шляху до активізації благодійності стало створення у 1802 р. іншого великого напівдержавного об'єднання – Імператорського людинолюбного товариства. У 1900 р. йому були підпорядковані 225 установ, у діяльності брали участь 8 тис. чоловік, на доброчинні справи та потреби товариства витрачено близько 2, 5 млн руб., допомогу надано майже 200 тис. чоловік [7, c. 34].

До 60-х років XIX ст. громадська і приватна благодійність розвивалася повільно. Тільки з 1862 р. дозвіл на відкриття установ був наданий Міністерству внутрішніх справ, що значно скорочувало формальності. Після реформи 1861 р. і створення земств кількість доброчинних об'єднань значно зростає. Благодійність, залишаючись релігійним обов'язком, стає суспільно-громадською діяльністю. Різні прошарки населення поступово залучаються до благодійного руху, який стає багатоукладним та різноманітним.