Історія розвитку теорії соціальної роботи в Україні

Окрім усіх вищеназваних факторів необхідною умовою соціалізації є, вважає Ващенко, прагнення до самовдосконалення. Всі риси характеру – мужність, рішучість, працездатність не даються людині від природи, – вони є наслідком наполегливої роботи людини над собою. Критерієм самовиховання є розуміння людиною мети життя. “Основна життєва мета, що її ставить перед собою людина, є рушійною силою в її діяльності. Відповідно до цієї мети, вона не тільки діє, а й виховує й перевиховує себе, себто формує свою особистість” [6, c. 192].

Важливе значення у процесі соціалізації теж відіграють знання мови і релігії.

В основу виховання української молоді професор Григорій Ващенко ставить загальнолюдські й національні цінності, виплекані народом протягом віків. До них належать: моральний закон творення добра і боротьби зі злом, пошук правди і побудова справедливого ладу, заснованого на плеканні любові й краси. Ці загальнолюдські цінності випливають із важливого джерела, яким є для нас християнство. Його вчення про безсмертність людської душі дає спрямування людській чинності і визначає абсолютну мету життя людини.

Однак, людина як соціальна істота приходить у світ і проживає у спільноті, котра має свої особливості, звичаї, свій спосіб життя, свій національний характер, свою, творену віками, національну культуру. Таку спільноту, яка ділить спільну історичну дію і бажає жити незалежним життям, називаємо нацією, інтереси і всебічний розвиток якої можуть бути захищені тільки у своїй власній державі. Побудований на цій основі світогляд людини веде її на шлях служіння подвійній високій меті: Богові і своїй нації; Богові як абсолютній Правді, Красі, Справедливості і нації як реальній земній спільноті, в якій ці абсолютні вартості мають знайти своє втілення. Це і є, на думку Г. Ващенка, найвищою метою соціального виховання.

У педагогічній спадщині Івана Огієнка виразно простежується думка вченого про те, що “власна духовність – то моральна атмосфера народу, яка оточує й виховує його”. Усі компоненти духовності становлять національні цінності, що, в свою чергу, є основою освіти і соціального виховання. “Ми зобов’язані конче берегти все своє, рідне, не поривати звичаєвих і духовних зв’язків зі своєю Батьківщиною, зі своєю родиною. Людина втягає в себе все, що складає душу її народу, славу його перемоги, сором його поразок, гіркоту його рабства, скорботу і радість усіх попередніх поколінь. Мова, релігія, обряди, епос, народні пісні, мудрість попередніх віків, передання, казки, повір’я, – усе це склало людину, у нас – українця. Це її рідна стихія, її рідна кров” [20, c. 34].

У пошуках оновлення змісту навчально-виховного процесу, І. Огієнко приходить до висновку, що головним у вихованні є вірне визначення його соціальної спрямованості: необхідно вчити дітей, як слід поводитись у своїй родині, поєднуючи особисті потреби з суспільними інтересами та інтегруючи у вихованні кращі загальнолюдські якості з національними.

Основними факторами, які на думку І. Огієнка мають вирішальне значення у процесі формування особистості є [20, c. 39]:

природні задатки;

звички, набуті в ранньому дитинстві;

система виховних впливів під час навчання в школі;

виховні засоби навколишнього середовища.

Одним із основних принципів виховання (поряд з народністю, природо- відповідністю, демократизацією, інтегрованістю, індивідуалізацією, етнізацією та безперервністю) Іван Огієнко називає гуманізацію виховання, в основі якої лежать повага до особистості, створення умов для формування кращих якостей та розвиток здібностей вихованців а також гуманізація взаємин між вихователями і вихованцями.

Велику увагу у своїх працях І. Огієнко приділяє позанавчальній виховній роботі з дітьми і молоддю, що є досить актуальним і в наш час. “Щоб жити належно, як міцна і окрема нація, ми мусимо негайно організувати нову сітку добре поставлених Недільних і Рідних шкіл. Ці школи – основа нашого дальшого буття як окремої української нації” [20, c. 43].

На думку І. Огієнка, позашкільна робота була і залишається необхідною складовою суспільного виховання. Вона є найкращим засобом формування гармонійного розвитку особистості.

Особистісно орієнтоване виховання в позашкільних закладах, вважав І. І. Огієнко, набуде певного довершення за умови свідомого використання національної спадщини, залучення до співпраці батьків, учителів, духовенства. Позашкільне виховання І. І. Огієнко пов’язував з традиційною культурою українців, їх етнічною історією, самосвідомістю та менталітетом.

До функцій, які виконують позашкільні виховні заклади, на думку І. Огієнка, слід віднести [20, c. 46]:

а) надання додаткової освіти української молоді через різні види діяльності;

б) створення умов для розкриття здібностей кожного вихованця;

в) виховання громадянської свідомості;

г) закріплення почуття національної гідності;

д) формування творчої, естетично збагаченої, працелюбної, гуманної, порядної особистості.

Основними принципами позашкільної виховної роботи за Іваном Огієнком є:

добровільність,

особиста спрямованість,

наснага,

індивідуалізація на основі врахування природніх нахилів та інтелектуальних здібностей кожного учня.

До основних форм організації позашкільного виховання, створених за клопотанням І. Огієнка слід віднести: “Гуртки плекання рідної мови”, які об’єднували дітей, батьків, вчителів, недільні та літні школи, а також “Молодече Братство”, “Сестрицтво”, “Допомогове братство Св. А. Первозванного”. У 1949 році у Вінніпезі було створене товариство “На Варті”, яке об’єднувало дітей віком від 10 до 16-ти років. Метою діяльності товариства