Історія розвитку теорії соціальної роботи в Україні

Тривалий час діяльність численних благодійних установ ніяк не координувалась. У 1909 р. був створений Всеросійський союз установ, товариств і діячів з суспільної і приватної опіки, який поставив собі завданням упорядкування та об'єднання благодійної діяльності по всій Росії. У березні 1910 р. цим Союзом у Петербурзі був скликаний перший з'їзд діячів з суспільної і приватної опіки.

У 1910 р. в Росії діяли 4762 благодійних товариства і 6278 благодійних закладів. Тільки 25% всього бюджету благодійності складали кошти державної скарбниці, земств, міст та станових установ, а 75% – кошти приватної благодійності. Розмах, якого набула благодійність у кінці XIX – початку ХХ ст., перевершив, за визнанням сучасників, усі сподівання.

Великим центром благодійності був Київ, що безумовно пояснювалось багатими історичними традиціями міста у справі піклування про ближніх. Крім самостійних благодійних спілок у Києві діяли філіали різних всеросійських об'єднань [21, c. 17].

Помітну роль у громадському житті Києва другої половини XIX-початку XX ст. відігравало Благодійне товариство. Засноване у 1834 р. за приватним почином київських жінок для допомоги бідним, воно ставило за мету допомагати неімущим та убогим «опікою у будинках бідних, вихованням дітей на повному утриманні товариства, роздачею грошової допомоги, одягу, їжі, хліба і наданням різних занять». Для цього товариство утримувало дешеві квартири та їдальні, будинки опіки, пансіони, швейну та ремісничу школи; нерухоме майно оцінювалось майже в 3 млн руб., а щорічні витрати досягали 150 тис. руб. У 1891 р. за участю графині С. Ігнатьєвої була заснована безплатна лікарня, ліки видавалися також безплатно, а будівля була зведена коштом М. А. Терещенка. Благодійна допомога охоплювала в основному такі групи нужденних: дітей і підлітків; дорослих працездатних; дорослих непрацездатних та інвалідів; хворих; престарілих.

Принципи благодійності успішно втілювалися общинами, об'єднаними за віросповідною (національною) ознакою. Благодійна діяльність висунула низку подвижників, відомих вітчизняних філантропів (Терещенки, Бродські, Дегтярьов та ін.) [21, c. 19].

Однак після 1917 р. благодійність була визнана соціальним явищем класового, перш за все, буржуазного суспільства. В СРСР благодійна діяльність стала вважатися непотрібною, її змінила державна система охорони здоров'я та соціального забезпечення. Громадська благодійність була ліквідована до 1923 року, а до 1928 р., була ліквідована і церковна благодійність.

Підґрунтя для зміни ситуації в СРСР стосовно благодійності з’явилося лише наприкінці 1980-х років. Економічна ситуація в Радянському Союзі почала погіршуватися. Держава не могла підтримувати всіх своїх громадян. На ситуацію справили негативний вплив Чорнобильська аварія 1986 р. та Спітакський землетрус 1987 р. Радянська влада починає лояльніше ставитися до благодійних зусиль своїх громадян. Поступово поняття “милосердя” (стан душі) та благодійність (діяльність на благо іншим) сплітаються. “Займатися милосердям” стає новою модою в інтелігентському середовищі. В 1987 р. відбувається всесоюзна акція милосердя: вся країна збирає для вцілілих після Спітакського землетрусу теплі речі [7, c. 49].

У 1988 р. Горбачов «дає добро» на створення товариства милосердя «Ленінград» і подібні товариства починають реєструватися по всій країні. Так розпочинається відродження благодійності на майбутньому пострадянському просторі. У 1990 році перші представники радянських благодійних організацій вчаться за кордоном. Розпочинається потік гуманітарної допомоги.

16 липня 1990 р. Україна прийняла Декларацію про державний суверенітет. Вона була ухвалена 355 голосами з 385 зареєстрованих того дня депутатів. «Проти» проголосували лише четверо. Але ця декларація була лише проголошенням намірів. 9 жовтня 1990 р. був прийнятий Закон СРСР «Про громадські організації».

1991 р. економічна ситуація в країні остаточно погіршилась. Різко зменшився притік добровольців до благодійних організацій. Був прийнятий закон «Про підприємців та підприємницьку діяльність». Проте, новим підприємцям було ще не до благодійності: відбувався процес первинного накопичення капіталів.

Тим часом 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України як самостійної Української держави. Акт проголошення незалежності, а також винесення його на загальноукраїнський референдум підтримали майже всі політики і громадсько-політичні організації. На референдумі 1 грудня 1991 р. 90% виборців, які брали участь у голосуванні (76% дієздатних громадян), схвалили незалежність України [7, c. 55]. Так були відкриті нові сторінки відродження традицій благодійності в українській незалежній державі.

Отже, благодійність як вид соціальної роботи в Україні має багаті традиції і тривалу історію, починаючи від перших князів Київської Русі і закінчуючи сьогоднішнім меценатством, що дає підстави визнати благодійність одним з найважливіших напрямків соціальної роботи.

 

 

Проведений у процесі виконання поставлених у курсовій роботі завдань аналіз літературних джерел дає змогу зробити наступні висновки.

Як суспільно-історичний феномен, соціальна робота пройшла тривалий шлях розвитку. Формування передумов становлення соціальної роботи пов'язується низкою дослідників з виникненням благодійності. Благодійність трактується як прояв співчуття до ближнього, надання приватними особами матеріальної допомоги нужденним. Своїм корінням вона сягає глибокої давнини. Співчутливе ставлення до бідних і вбогих,