Історія української культури. Частина 1

В основу навчального посібника покладено сучасні підходи до типології вітчизняної культури, а його структура відповідає вимогам кредитно-модульної системи організації навчального процесу. Кожна із чотирьох тем першої частини посібника «Становлення та особливості української культури» містить теоретичний матеріал, контрольні запитання, тести для самоконтролю, що відкриває широке поле для творчої ініціативи при викладанні та вивченні актуальних проблем історії української культури.

Автори навчального посібника:

Передмова – канд. філос. наук О. О. Петутіна.

Тема 1: 1. – докт. філос. наук О. В. Голозубов, В. В. Маліков, 2 – докт. філос. наук О. В. Голозубов.

Тема 2: 1 – О. В. Ткачова, 2 – канд. філос. наук О. О. Петутіна, О. В. Ткачова, 3-5 – канд. філос. наук О. О. Петутіна.

Тема 3: 1 – О. С. Барков, 2-6 – канд. філос. наук Г. В. Буряк.

Тема 4 – канд. філос. наук О. О. Петутіна.

 

 

Поняття культура походить від латинського cultura, що первісно означало вирощення, оброблення землі, ґрунту, і це від самого початку накладає відбиток на характер культури як соціального явища та підкреслює активну роль в ній людини. Проте вже в античну добу, зокрема в працях славетного римського оратора Цицерона, цей термін використовувався у значенні ступеня духовної досконалості людини, розвитку її розумових здібностей. І подалі він набував нових відтінків в межах уявлень про освіченість, вихованість, обізнаність. В новітній час культура стає філософським поняттям, виникає нова галузь знань – культурологія. Американський антрополог та етнолог Леслі Елвін Уайт (1900-1975) ввів в науковий обіг цей термін і визначив культурологію як окрему науку.

Важливим для розуміння сутності культури є з’ясування її співвідношення з природою та з цивілізацією. Суб’єктом культури виступає людина, а об’єктом її творчих зусиль, перетворюючої діяльності – навколишній світ, природа. Видатний представник французького Просвітництва Ж. -Ж. Руссо вважав тубільців не тільки більш близькими до природи, але й більш природними, щирими у своїх почуттях, словах та вчинках, культуру ж – штучним та недосконалим витворенням людського розуму. Засновник німецької класичної філософії І. Кант, навпаки, розглядав природу як втілення тваринного, злого начала, на відміну від культури – світу свободи. В подальшому опозиція природи і культури одними авторами підтримувалась (З. Фрейд, М. Бердяєв, П. Рікер), а іншими знімалась (Г. В. Ф. Гегель).

В будь-якому разі природа має внутрішні механізми забезпечення власного буття, циклічності, боротьби за виживання, у ході якої припиняють своє існування ті біологічні види, які не можуть пристосуватися до географічних, кліматичних, температурних і т. п. змін. На відміну від природного середовища, культура є творінням людини й потребує її участі в тому комунікативному та соціальному просторі, який вона створює. Культура реалізує властиві їй функції не тільки на рівні індивіда, а й певної етнічної, релігійної, професійної або іншої спільноти, суспільства, людства в цілому.

Щодо цивілізації (лат. civilis – громадянський, суспільний), культура може виступати як її синонім, особливо коли йде мова про давні епохи. Але ці поняття можуть й протиставлятися, коли під культурою розуміється насамперед процес та результат творчої, інтелектуальної, власне духовної діяльності людини, а під цивілізацією – машинний, або ширше – науково-технічний розвиток людства, безперечно пов’язаний не тільки з поступовим покращенням умов життя, підвищенням його комфортності та технічної досконалості приладів та пристроїв, що його забезпечують, але й з певними внутрішніми суперечностями та іноді негативними наслідками. Саме з переходом в цивілізацію, за думкою О. Шпенглера, пов’язані занепад цілих народів та переривання цілих культурно-історичних періодів, зникнення життєздатності, творчого потенціалу людини та культури, втрата прагнення до творчості, любові, поезії, вмирання духу свята та гри.

Культура – це сукупність способів і продуктів людської діяльності, що охоплює сфери матеріального та духовного виробництва. Відповідно традиційним є її розподіл на матеріальну та духовну. Під матеріальною культурою ми розуміємо результати предметно-практичної діяльності людини, які створені насамперед з прагматичною метою та використанням технічних навичок і спрямовані на задоволення певних суспільних потреб. Це – всілякі споруди та будівлі, комунікації та транспортні засоби, прилади та пристрої, які мають об’єктивну собівартість і безпосереднє функціональне призначення. Інший вид цінностей, які відносяться до духовної культури, створюються в першу чергу задля задоволення духовних потреб та реалізації відповідних здібностей людини; їх значущість не вимірюється у грошових категоріях. До духовної культури відносять релігію, міфологію, філософію, мораль, мистецтво, науку, правові та політичні системи, традиції, звичаї, що є фрагментами соціокультурного простору, де культура реалізує свої основні функції: 1) ціннісну – бо культурний розвиток відображає процес вироблення матеріальних і духовних цінностей, формує у людини певну систему ціннісних орієнтацій, насамперед моральних; 2) світоглядну – утворення цінностей впливає на світосприйняття людини в цілому, визначає фундаментальні життєві принципи, ставлення до світу, природи, тварин, Бога, нарешті до самого себе; 3) інформаційну – культура становить величезний масив інформації про людину і світ, минуле і сьогодення, а також створює прогнози на майбутнє; 4) пізнавальну – процес культурного розвитку людини відбиває