Історія української культури. Частина 1

Своє бачення значення та сутності народної поезії Костомаров відобразив у праці «Об историческом значении русской народной поэзии». Він вважав, що будь-який народ має свій ідеал і до нього тяжіє. До найбільш важливих джерел розуміння народного характеру належить література, особливо поетична. Специфіка поглядів, які має народ на свою релігію, є однією із найважливіших умов народного характеру. Костомаров доходить до цього висновку саме на основі аналізу малоросійської поезії. Він розділяє духовні народні твори на епічні (легенди) та ліричні (вірші та моральні думи). Характер легенд – «детская простота, фантастичность и живое чувство», предмет – події із життя Христа та святих. Гімни та духовні ліричні пісні мають релігійно-філософський характер, показують в українському народі «наклонность к созерцанию и размышлению», містять жалобу на світ із зверненням до Бога або покаяння. Головна ціль – безумовна відданість волі Божій. Любов до природи – продовження любові до Творця. На погляд Костомарова, в слов’янській міфології протиставляються два начала: світле, життєтворче, що асоціюється із світлом, істиною та добром, і похмуре, смертоносне, пов’язане із темрявою, холодом та злобою. Міфологічна символіка концентрує в собі духовну субстанцію етносу, його минуле та сучасне. Закономірно, що Костомаров розглядає народні пісні насамперед не як історичне, а духовне джерело. На його погляд, слов’янська міфологія відіграла важливу роль у розвитку культури в Україні та Росії.

Костомаров створив масштабний нарис історії нової української літератури – «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» (1843) – і наполягав на необхідності історизму при аналізі літературних творів та їх головних героїв. Він вбачав необхідність продовження фольклорного процесу професійною літературою, заперечуючи в той же час штучну стилізацію під народну поезію. У згаданій праці Костомаров визнавав глибоку народність творчості Т. Шевченка, хоча пізніше, у 1870-80-ті рр. переоцінив у негативний бік саме нову українську літературу.

Творчість Костомарова зазнала впливу загальноєвропейських тенденцій того часу, зокрема, з боку романтиків, які, як ніхто раніше, піднесли значущість національної історії, етнографічних та лінгвістичних студій, а в методологічному відношенні – міфологічної та культурно-історичної школи. На наукових інтересах позначилося зближення з гуртком українських романтиків Харківського університету, які сприймали фольклор як вираження народного духу, самі складали вірші, балади і ліричні пісні, звертаючись до народної творчості. Ще в харківський період життя М. Костомаров почав схилятися до думки про те, що серед слов’янських народів саме українському належить особлива місія у справі визволення всіх слов'ян від імперського деспотизму і кріпосницького рабства. У віршах і поемах тих років він оспівує князівські та козацькі часи України.

До європоцентричних концепцій української культури відносять погляди Михайла Драгоманова (1841-1895) – публіциста, історика, філософа, економіста, літературознавця, фольклориста, громадського діяча, одного із організаторів «Старої громади» у Києві. Під час своїх закордонних подорожей Драгоманов встановив контакти з українцями Галичини, а серед російської читацької публіки був відомий своїми статтями, в яких дискутував з приводу російської внутрішньої та зовнішньої політики.

М. Драгоманов замислювався над конституційними, етнічними, культурними, освітніми, літературознавчими питаннями. В його ідеології поєднувались ліберально-демократичні, соціалістичні та українські патріотичні елементи та вплив позитивістської філософії. Драгоманов наполягав на пріоритеті громадянських прав та вільних політичних інститутів над економічними класовими інтересами та універсальних людських цінностей над виключними національними прагненнями. Тим не менш він вірив, що національність є необхідним будівельним матеріалом у загальнолюдській структурі. Драгоманов розробляв програму конкретних соціально-економічних реформ. Він сподівався пов’язати український рух з прогресивними тенденціями західного світу; жалкував з того, що український народ не створив незалежної держави в минулому, однак вважав політику сепаратизму нереалістичною. Замість цього М. Драгоманов закликав зосередитись на демократизації та федералізації в межах існуючих державних утворень Росії та Австро-Угорщини. Він добре знав етнічну специфіку різних українських земель, особисто налагоджував діалог між ними; бачив центром національного руху Галичину, проте вважав необхідним для галіцийських українців позбавитися провінціального та клерикального світосприйняття; був прихильником секуляризації суспільного та культурного життя, і розмежування держави та церкви; був упевнений, що національне визволення неможливе без соціальної емансипації і тому закликав інтелігенцію працювати заради просвіти мас, використовуючи освітні заходи, економічні реформи, залучення до політичного життя та розбудови народних асоціацій. Драгоманов розглядав українську проблему в широкому контексті, у порівнянні з сусідніми народами, вважав обґрунтованими права національних меншин в Україні на створення національно-культурної автономії.

В праці «Чудацькі думки про українську національну справу» (1892) М. Драгоманов, ґрунтуючись на прикладах із етнічної ситуації в Італії та Німеччині, дійшов до висновку, що «сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, що б стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям». Такою всесвітньою правдою для нього було християнство, а серед його витоків Драгоманов називав буддизм та давньогрецьку філософію. На його думку, російська культура не стикалася з проблемами самовизначення та самозбереження, як українська, і тому є найбільш космополітичною «по замірах і думках, а при тім по одежі тих думок, по тим пригодам,