Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Історія української культури. Частина 1

Предмет: 
Тип роботи: 
Навчальний посібник
К-сть сторінок: 
143
Мова: 
Українська
Оцінка: 

безумовно, формуванню націй сприяли «й інші політичні форми громади та колективної ідентичності, як-от місто-держава, племінний союз і навіть імперія». Саме культурні традиції і соціальні елементи забезпечували ресурси для колективної культурної ідентичності націй. Серед культурних ресурсів нації Сміт називає міфи про походження та етнічну обраність; обожнення батьківщини та її поетичних краєвидів; етноісторію спільноти; вимір долі і культ жертви.

Усвідомлення належності до політичної та соціальної спільноти, яка утворює націю, називається національною свідомістю. Під час розвитку національної свідомості акцент переважно робиться на чинниках, що об’єднують мову, релігію, історію, політичні ідеали. Але національна свідомість може формуватися й у негативний спосіб, у конфронтації з чужим – іншою мовою, релігією, звичаями тощо. Неприйняття всього чужого як ворожого та небезпечного визначається як ксенофобія.
Одним із найскладніших є питання про співвідношення національної та світової культури. Серед прихильників концепції універсальної, всесвітньої культури – П. Тейяр де Шарден, В. Вернадський, А. Швейцер. Протилежної точки зору дотримувались М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі, які виділяли певні історико-культурні типи, неповторні та унікальні. Вірогідно, істина полягає в тому, що сутність кожної національної культури формується та репрезентується досягненнями її представників у політичному, економічному та соціальному житті, науці, освіті, мистецтві. Сукупність цих досягнень утворює скарбницю світової культури.
Культура має свої особливості й на рівні певних груп людей, об’єднаних спільними соціальними, віковими, конфесійними, професійними та іншими ознаками, ідеалами, переконаннями, моделями поведінки, спілкування. В цьому разі можна говорити про субкультуру; зокрема, це молодіжна субкультура, студентська, міська тощо. Різноманіття субкультур в сучасному суспільстві було досліджено американським соціологом Е. Тофлером у книзі «Футурошок».
Існує ще один критерій класифікації культур – розподіл за регіональною ознакою. Регіональна культура – поняття, що виражає одиницю індивідуальної різноманітності світової культури, в якій зафіксовані неповторні властивості процесів її розвитку в обмеженій просторово-часовій заданості. Тобто – це тип культури, специфіка якої зумовлена локальними географічними межами. Особливості регіональних культур формуються під впливом різноманітних факторів, серед яких природно-біологічний, географічний, етнічний. Виділяють, зокрема, культури Заходу та Сходу. Ознаками першої, під якою розуміється насамперед західноєвропейська та північноамериканська культури, є домінування концептів індивіду, людської особистості, персони в мистецтві, філософії; розуміння сенсу та мети життя як самоствердження або реалізації творчих здібностей. Ознаками другої – культури Східної, Південної та Південно-Східної Азії, арабського Сходу – вважають традиційність, спадкоємність, релігійно-філософське підґрунтя, постійний зв'язок з духовними практиками.
Широко використовується й поняття європейська культура. Саме до цього типу культури, з домінуванням політичних прав та свобод, ліберальними цінностями, гуманістичними орієнтирами, прагнула повернутися Україна кожного разу, коли намагалася розбудувати власну державність. Географічне та геополітичне положення України визначає її місце на межі різних культурних світів і в той же час надає можливість, беручи до уваги надбання кожної з культур, створити власний, неповторний та цікавий для інших народів культурний простір. І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Протягом всього її розвитку філософія духовності, осередком якої є серце людини, визначає загальний дух української культури в цілому, її філософії, мистецтва, тяжіння до моральних проблем. Закономірно, що основна надія в збереженні духовності покладалася на освітні практики і установи, а носієм ідей національної свідомості була українська інтелігенція, спочатку – козацько-старшинська і дворянська, а потім – народно-демократична. Ще в козацьких літописах другої половини XVII ст. обґрунтовувалися такі поняття, як Україна та український народ. Представники українського дворянства, як, наприклад, громадський діяч та історик Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850) в своїй «Історії Малоросії» 1822 р., зверталися до козацтва як до визначального чинника розвитку українського народу. Проте в цих розвідках був відсутній аналіз сутності та перспектив розвитку національної культури.
2. Основні концепції української культури
Першою концепцією української культури в зазначеному контексті можна вважати ідеологічні засади Кирило-Мефодіївського товариства – української таємної політичної організації, що виникла в грудні 1845 – січні 1846 у Києві і проіснувала 14 місяців до арешту основних її учасників. Це була, ймовірно, перша спроба представників української демократичної інтелігенції самовизначитися, сформувати своє бачення будучності українського та інших слов’янських народів та накреслити можливі шляхи здійснення цього напевне утопічного проекту на засадах демократизму, панславізму та християнської моралі. Вони висунули концепцію демократичної федерації слов’янських народів на чолі з Україною на принципах рівності та суверенності; наполягали на ліквідації царату та кріпосницького права; захисту прав всіх слов’янських народів на рідну мову і культуру. Невипадковою була й назва товариства, і та символіка, яку використовували його учасники (перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846»). Програмні положення були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М. Костомаров. Засобами розповсюдження названих ідей вважалися не тільки громадсько-політична, але й виховна, просвітницька, літературна діяльність. Члени товариства займалися збиранням коштів на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг. Від неофітів (лат.  neóphytus – новонавернений) вимагалася готовність до взаємодопомоги, братерського ставлення до своїх товаришів. Ставилось завдання викорінювати будь-яку ворожнечу між слов’янськими народами, дотримуватися євангельських норм любові та терпіння.
Більшість членів Кирило-Мефодіївського товариства були людьми глибоко віруючими, і навіть народницький пафос носив у них характер майже релігійний. Але якщо П. Куліш і
Фото Капча