Історія української культури. Частина 1

В європейському контексті розглядав українську культуру Іван Франко (1856-1916) – письменник, вчений, публіцист, видавець, громадський діяч. Франко розумів націю як «суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, звідки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків». На його думку, національна свідомість як усвідомлення буття народу на базі національної ідеї містить в собі розуміння: етнічної спільності щодо інших етносів; національних цінностей і відданість їм у мові, етнічній території, національній культурі; соціально-державної спільності; патріотизму; спільності в національно-визвольній боротьбі. Національний ідеал, за Франком, це «ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного… життя і розвою нації». Франко вважав, що для досягнення національного ідеалу в найближчій перспективі є актуальним розвиток суспільно-політичного, соціально-економічного і культурного життя в Україні.

На думку Франка, духовні властивості вивчаються антропологічними науками, які мають «за предмет саму людину від початку її появи на землі і на протязі цілих століть її історичного життя, громадський порядок, її внутрішні спонуки, що спонукають її до дії, і ідеали, до яких вона прямує». До антропологічних наук Франко зараховував, зокрема, історію – науку про долю народів з найдавніших часів до сьогодення та етнологію – науку про життя, звичаї, побут різних народів тощо. Саме ці науки Франко вважав найважливішими для вивчення культури. Історія включала для нього історію культури або історію розвитку народів, яка й дає розуміння суті та генезису культурно-історичного процесу. В основі культурологічної теорії Франка лежить ідея єдності людства, що зумовлює однаковий розвиток культур усіх народів. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі», а українську культуру «посередницею між сходом і заходом, між півднем і північчю». Його наукові розвідки та літературні твори відображають події різних періодів історії України. Будучи прихильником культурно-історичної школи в науці, Франко вважав, що історія народу та розвиток національного світогляду закріплені в різних художніх пам’ятках, тому треба досліджувати українську народну творчість у зв’язку з культурно-історичними уявленнями народу. Багато уваги він приділяв дослідженню звичаєвих норм українців. Він доходить висновку: «В історії і характері українського (малоруського) народу є щось таке, що засвідчує його тісний тисячолітній зв'язок із землею, яку він заселяє: все та ж постійність і спорідненість при незначній одмінності, все та ж сонячна лагідність і жвавість, поєднана з журливістю, тільки степовикам притаманною». Методологічні засади вивчення світогляду українського народу та фольклору викладені Франком в праці «Студії над українськими народними піснями». Вчений досліджує тут зв'язок пісень з життям, здійснює текстологічний аналіз, розкриває історико-діалектичні контакти. Крім пісенного фольклору, він досліджує народну прозу, а зроблені висновки поширює на історію духовної культури в цілому. Так, на його думку, завдання історії літератури полягає в тому, щоб «давати хоча б приблизно повний образ духовного розвою народу». При цьому умовою національного культурного прогресу Франко вважав творчий підхід до засвоєння культурних надбань інших народів.

Можливість перевірити на практиці дієвість концепції української культури з’явилась разом з проголошенням у 1918 р. політичної незалежності України. Одним із тих, хто приймав безпосередню участь у розбудові самостійної держави, був Михайло Грушевський (1866-1934) – український історик, організатор вітчизняної науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної ради (1917-1918), академік, автор понад двох тисяч наукових праць, засновник і голова Українського Наукового Товариства (1894-1914), академік Всеукраїнської академії наук, а пізніше – Академії наук СРСР.

В своїй монументальній «Історії України-Русі» (перший том вийшов у Львові у 1898 р.) М. Грушевський одним із перших приділив суттєву увагу трипільській добі, визначаючи її як передмікенську. Таким чином, вчений заперечував підхід в цілому до української культури як провінційної і вважав українське населення автохтонним, корінним по відношенню до території мешкання. Добу розвитку вітчизняної культури IV-IX ст. М. Грушевський називав «чорноморсько-дунайською».

Пориваючи з традиційним слов’янофільством, вчений активно розробляв українську ідею. Ще в 1906 р. в статті «Галичина і Україна» він закликав український народ відродити почуття національної спільності. Ідеї народництва та федералізму домінували у науковій та громадсько-політичній діяльності Грушевського. З його точки зору, цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію й має достатні нахили та енергію розвитку. Для концепції Грушевського притаманна першість соціальних інтересів над національно-державними, хоча у процесі особистої участі в громадсько-політичному житті він все більшого значення надавав державно-національному чинникові. Ідеалом майбутнього устрою України для нього був демократичний федералізм з широкими правами громадян, виборністю органів управління. Грушевський надавав великого значення питанню відбиття у свідомості мас тих чи інших подій та ситуацій, намагаючись з’ясувати, якою мірою політико-державний устрій був справою самого народу. Під останнім М. Грушевський розумів українське селянство, а в українізації робітничого класу вбачав місію свідомих сільських верств населення. Поняття народу як національно-етнічної, духовно-культурної визначеності