Історія української культури. Частина 1

Ще в брошурі «Українська культура» (1918) Огієнко обґрунтував тезу про самобутність та самодостатність української культури. При цьому він стояв на позиціях плюралізму культур, рівноправності та різноманітності їх здобутків. Огієнко обґрунтував трансляційну функцію української культури в двох аспектах: по-перше, відкритості української національної культури до різних впливів в силу геополітичного становища України, і, по-друге, розповсюдженні створених українським народом культурних надбань на східнослов’янські землі. Огієнко стояв на позиціях рівноправності локальних культур. Він вважав мову головною ознакою культурної ідентичності та державницької ідеології, бо в ній відбивається самий дух народу. При відсутності розвиненої літературної мови народ перебуває на рівні «етнографічної маси». Невипадково Огієнко закликав виховувати у підростаючого покоління любов до свого народу, народної творчості, рідної мови. Вчений прагнув популяризації норм літературної української мови та зменшення її розбіжностей з розмовною мовою. Справа життя Огієнка – переклад Біблії на українську мову, важливий для розвитку сучасної української релігійної термінології та літургічної мови.

Огієнко розцінював матеріальну культуру як важливе для людини, але вторинне, на відміну від духовної культури, явище. «Духовна культура – то інтелектуальний стан народу, то розвиток всенародного розуму: його науки, віри, переконань, звичаїв, етики і т. п. Тільки духовна культура творить правдиву національну еліту». Рівень культури свідчить про ступінь розвитку нації. Огієнко відстоював православний генезис української культури та її постійний зв'язок із релігійно-духовним життям. Саме це, на його погляд, запобігало асиміляції та знищенню української культури протягом століть.

Важливою подією в житті української діаспори стало видання колективної праці «Українська культура: Лекції за редакцією Д. Антоновича» (1940). Дмитро Антонович (1877-1945) запропонував тлумачення поняття культури, розділив її на матеріальну і духовну, підкреслив ключову роль людини, що належить одночасно двом світам – культурі та природі. Антонович уперше наголосив на особливостях українського гуманізму, намітив періодизацію культури за стильовими епохами.

Одним із авторів збірки був Дмитро Чижевський (1894-1977) – учений-енциклопедист, культуролог, філософ, історик, релігієзнавець, лінгвіст, славіст, дослідник української і слов'янської літератур; з 1949 р. професор Гарвардського університету, з 1962 р. член Гейдельберзької академії.

Д. Чижевський першим відкрив слов'янське і зокрема українське бароко, а історію української культури намагався побудувати як історію стилів, підкреслюючи початковий зв'язок з візантійською культурною спадщиною та вказуючи на співзвучну зміну стилів з західними впливами (з XVI ст.). Вчений розрізняв два типи філософії та історії, які з ними асоціюються. Відповідно до того, що він називав раціоналістичним поглядом, філософія є наукою, що відкриває універсальну істину щодо природи реальності, справедливості, красоти тощо. Таким чином, може існувати тільки одна відповідь на кожне питання, множинність відповідей є показником фальші. В тій мірі, в якій національні філософії відзначені різними ідеями стосовно одних і тих самих питань, вони є фальшивими і не заслуговують на серйозну увагу історика. Інший філософський підхід Д. Чижевський називає романтичним. На цій світоглядній основі різноманітність філософських доктрин має позитивну цінність. Якщо абсолютні ідеали можуть бути реалізовані тільки в певних обмежених формах (наука, релігія, мораль тощо) національної культури, і розбіжності між національними культурами маніфестують різні аспекти абсолюту, тоді ці розбіжності є важливими і цінними. Разом вони забезпечують більш повне виявлення абсолюту. З цієї точки зору, філософія є самосвідомістю даної культури: вона з’ясовує, що є відмінного та цікавого у притаманних певній нації уявленнях про дійсність, справедливість та красоту, і таким чином нація сприймає себе як цілісність, що сприяє розвитку національної самосвідомості. Внаслідок специфіки історичного розвитку України, вважав Чижевський, національна свідомість та мова не є необхідними умовами для характеристики типу українського мислителя, також як місце його народження, освітній або професійний досвід. Найулюбленішим українським мислителем для Чижевського був Григорій Сковорода, у філософській системі якого він находив насамперед впливи різних європейських містиків. Досліджував Чижевський і українську філософію серця, і філософські традиції Києво-Могилянської академії. У кінці життя його світогляду був притаманний космополітизм. Вчений дійшов до переконання, що «найважливішим культурним чинником є особисті зв'язки людей, передусім через кордони, що є в Європі такі затісні для націй... Культурні зв'язки народів я вважаю вагомішими за політичні».

Важливий доробок в осмислені сутності української культури належить видатному українському філософу Сергію Кримському (1930-2010). Він одним із перших порушив проблему філософського осмислення архетипів (грец. arche – початок + typos – образ) української культури, ведучи мову про наскрізні для історії, інваріантні щодо часу культурні структури, базові ідеї-образи, які характеризують соціокультурний розвиток людства. Функціонування архетипів є закріпленням ідеальних моделей поведінки, ритуалів, дій, образів, які сприяли формуванню категорій мислення, утриманню реальності, передачі людського досвіду та здобутків цивілізації. У праці «Архетипи української культури» (1996) сформульовано ідею софійності буття як основоположного принципу національного світорозуміння та духовності українського народу. Поряд з архетипом Софії Кримський виділяв в українській культурі архетипи Природи, Серця, Слова. Спорідненість національних архетипів та універсалій світової