Історія української культури. Частина 1

Саме з племен зрубної культури у ХVІ-ХV ст. до н. е. виділилися кіммерійці, що першими назвали своє власне ім’я в історико-культурному процесі на території України; про них ми дізнаємося із славетної «Одісеї» Гомера.

Врешті дістались ми течій глибоких

ріки Океану,

Там розташовані місто й країна людей

кіммерійських...

У Х-VП ст. до н. е. кіммерійці панували в Північному Причорномор’ї, займаючись кочовим скотарством. Провідне місце в ньому посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів і чабанів та давало значну частину продуктів харчування. Тривалий час кіннота кіммерійців була непереможною, вони чинили постійний тиск на осіле населення Лісостепу. В кіммерійську добу в південних районах землеробської зони почали виникати укріплені поселення з розвинутою фортифікаційною системою. Кіммерійські зразки зброї й кінського спорядження з їх вдалою конструкцією та високою ефективністю поширювалися на сусідніх територіях. До нас дійшли витвори декоративно-прикладного мистецтва кіммерійського геометричного стилю, монументальні скульптури – статуї воїнів. Але подальший розвиток кіммерійської культури був обірваний на початку VII ст. до н. е. навалою скіфів. Історично ця назва охоплювала різноманітні племена південних районів Східної Європи. За Геродотом, скіфське суспільство поділялося на царських скіфів, скіфів-воїнів, що заселяли причорноморські степи і займалися скотарством, та скіфів-землеробів, які жили у лісостепу Подніпров’я.

На території України залишилася велика культурна спадщина скіфської доби, що формувалася поступово. Розвиток скіфської культури (VII ст. до н. е. – ІІІ ст.) у часі відбиває рубіжні віхи історії Скіфії. Так, найдавніша культура складалася внаслідок завоювання кіммерійців й увібрала в себе як місцеві, так і привнесені елементи. Пізніше вона зазнала впливу передньоазійської цивілізації, а за часів Північнопричорноморської Скіфії постійно взаємодіяла з античною культурою, що передусім позначалося на розвитку мистецтва степовиків. Та попри всі ці впливи підвалини скіфської кочової культури протягом VII-VI ст. до н. е. не змінювалися.

Скіфи мали свій пантеон богів. За Геродотом, особливою пошаною у них користувались сім головних божеств на чолі з Табіті – богинею вогню і стихії, що вважалася найбільш священною у всіх стародавніх індоіранських народів. На другому місці – подружжя Апі та Папай – боги неба і землі у скіфів. Третє місце в пантеоні посідали чотири божества, що вважалися покровителями всього земного світу; їх імена невідомі, але один з них мав вигляд старовинного залізного меча. Геродот розповідав, що скіфи на честь цього бога будували величезні вівтарі із гілля з хрестами зверху та приносили йому в жертву домашніх тварин і кожного сотого полоненого.

Самобутністю відзначалося і скіфське прикладне мистецтво, стрижнем якого був звіриний стиль. Зображення пантер і вовків, оленів і гірських козлів, птахів і риб, сцени боротьби між ними прикрашали зброю, кінську вузду, різноманітні предмети побуту. Фігури тварин і сьогодні вражають динамізмом і точністю передачі властивих їм рис. Фахівці відзначають, що вони надзвичайно вдало вписані в простір, визначений формою предмета. Традиції цього стилю проявлялися у деяких мотивах давньоруського мистецтва.

Уособленням міцності й величі Скіфії були великі городища з насипними курганами, оточені глибокими ровами або високими валами. У них ховали скіфських царів, вельмож і воїнів. Найвідоміший з курганів – Чортомлик, розташований поблизу м. Нікополя. Без характерних обрисів давніх курганів вже важко уявити ландшафт Південної України, сформований не тільки природою, а й життєдіяльністю скіфів.

Починаючи з III ст. до н. е. тривалий період в історії вітчизняної культури був пов’язаний з племенами сарматів, які витіснили скіфів з більшої частини Північного Причорномор’я. Як і скіфи, сармати належали до іраномовних кочовиків. Вже у II-І ст. до н. е. вони займали степи між Дніпром і Доном, а на початку нової ери дійшли до кордонів Римської імперії. На території сучасної України спочатку розселилися племена роксоланів, а згодом – аорсів й аланів. Сарматська культура (ІІІ ст. до н. е. – IV ст.) передусім відома за тілопокладними похованнями спочатку у вузьких прямокутних ямах, пізніше – у катакомбах. Основою господарської діяльності сарматів було скотарство, важливу роль відігравали промисли, ремесла і торгівля. Особливістю соціального розвитку сарматів було те, що жінка посідала високе почесне місце у спільноті. Геродот навіть розповідав легенду про походження сарматів від амазонок. Сарматські жінки були не тільки хоробрими воїнами, а й виконували функції жерців, посідали верховні родові та племінні посади.

Сармати принесли в Північне Причорномор’я новий стиль у декоративно-прикладному мистецтву, який називають поліхромним. Їхні вироби прикрашалися вставками з рубінів, смарагдів, гранатів, сердоліку, халцедону, а також з кольорової емалі (червоної, блакитної, білої). Джерела цього стилю – в мистецтві Центральній Азії, звідки походили предки сарматів. Дуже популярними в сарматському середовищі були застібки-фібули у вигляді різних тварин, бронзові або білоновані