Історія української культури. Частина 1

Наступний період в історії вітчизняної культури характеризується вченими як культура антів. Вперше на історичній арені вони з’явилися в період наступу тюрксько-монгольських племен на Європу. Розгромивши у 375 p. готів, анти розселилися по території України майже в її нинішніх кордонах. Анти займалися хліборобством, жили окремими родами, які утворювали так званий город для спільного обробітку землі та боротьби з ворогами (це було територіальне об’єднання подібне до хутора чи гірського карпатського села XIX ст.). Згодом навколо города виростали торгові центри – остроги, в яких поселялися купці, ремісники та заможні люди. Сьогодні відомо більше двох тисяч таких поселень. Поступово розширювалися культурні і економічні стосунки антів з іншими народами, в тому числі і з Візантією (з V ст.). Деякі вчені, зокрема М. Семчишин, вважають, що саме анти були безпосередніми предками праукраїнців.

Культуру антів характеризують знахідки В. Хвойки біля селищ Зарубинці (1899 р.) та Черняхів (1900-1901рр.) на Київщині. Так звану Зарубинецьку і Черняхівську культури часто називають праслов’янськими. Населення Зарубінецької культури (ІІ ст. до н. е. – І ст.) займалося землеробством, скотарством, а також торгівлею з полісами античного Причорномор’я, про що свідчать численні знахідки амфор, скляних намист, а також монетних кладів. Широко представлене прикладне мистецтво: зарубінецькі фібули, ліпна чорна кераміка, залізні знаряддя праці та зброя. Черняхівська культура ІІІ-V ст. характеризується високорозвинутими ремеслами – залізовиробничим, ковальським, бронзоливарним, гончарним. У внутрішній торгівлі використалася антична монета; імпорт надходив з Північного Причорномор’я та римських провінцій. У могильниках знайдені кераміка, кістяні гребінці, упряж, намиста та інші прикраси; у городищах – склади озброєнь, що засвідчує високий рівень військової культури. Важливе місце у побуті посідало мистецтво: одяг чоловіків і жінок був прикрашений вишивками, дівчата носили намиста та вінки, орнаментом прикрашалися побутові речі і зброя. Знахідки скарбів в околицях середнього Дніпра, зокрема Мартинівського скарбу, свідчить, що золоті, срібні та бронзові прикраси інкрустувались самоцвітами.

На північ від Черняхівської культури знайдені пам’ятки Київської культури (кін. ІІ – сер. V ст.), що концентруються переважно на південь від нашої столиці. На теренах України та в прикордонних з нею районах Білорусі й Росії зафіксовано понад 200 поселень і могильників Київської культури, що становлять окремий археологічний комплекс. Стіни жител (напівземлянок) були складені з колод у вигляді зрубу або кріпилися вертикальними стовпами. На ділянках між житлами знаходилися численні ями-льохи, іноді – відкриті вогнища або печі, господарські будівлі. Ліпний кухонний посуд представлений різноманітними горщиками і плоскими дисками – кришками; знайдені й товстостінні великі посудини для збереження припасів. В київських пам’ятках зустрічаються знаряддя праці, побуту та прикраси: залізні ножі, серпи, скобелі, свердла, мініатюрне ковадло, пружинні ножиці тощо; відомі бронзові фібули, пряжки, прикраси з виїмчастою емаллю, браслети, срібні підвіски, скляні та пастові намистини, кістяні гребені, проколки, лощила для вичинки шкіри.

Досліджені археологами пам’ятки антської доби засвідчують, що у давні часи Правобережна Україна від Києва до Карпат була густо заселена племенами, що мали високий рівень культури. Вона формувалася упродовж століть під впливом традицій місцевих племен, особливо тих, що жили в полі античної культури Причорномор’я. Ця культура мала самобутній характер і стала основою культури вітчизняного Середньовіччя.

Утвердження родоплемінного ладу сприяло становленню не лише матеріальної культури, а й духовного життя прадавніх людей. Це були перші успіхи в розвитку мислення, мови і спілкування, у формуванні мистецтва, релігійних уявлень і прикладних знань.

Серед характерних ознак найдавнішої духовної культури: універсальність, яка пов’язана з загальними процесами розвитку людини, умовами її життя, схожістю форм діяльності; самодетермінація (лат. determino – визначаю), що свідчить про зв’язок людини з природою та відсутність зовнішніх факторів впливу; синкретизм (грец. συγχρήτισμός – об’єднання) – однорідність мислення, коли міф і релігія, спілкування та мистецтво виступають в певній цілісності; гомогенність (грец. ζμογενής- однорідний), обумовлена відсутністю соціальних протиріч, ієрархії чи соціальної стратифікації; антропоморфізм (грец. antropos – людина + morphē – форма, вид) – пізнання світу по аналогії з людиною, коли на явища природи переносяться людські ознаки (виділяються права і ліва сторона, верх і низ, чотири напрямки світу тощо). Разом з тим первісна культура є культурою обрядів і табу (полінез. – заборонене), що виступали регуляторами соціальних відносин.

Одна з головних типологічних особливостей архаїчної культури – панування міфу (грец. mythos – переказ, сказання) у його головних різновидах – сакральної історії та типу мислення. Міф виник як реакція на потреби людини, яка не могла пояснити найважливіші проблеми буття: виникнення Всесвіту, таємниці народження людини, її долі та смерті. У первісній культурі міф виконував функції спілкування, навчання та виховання; він регулював відношення в спільноті, стверджував наявний стан речей.

Міф характеризується: одушевленням довкілля (природи, стихійних космічних сил), емоційністю і психологізацією; нерозрізненням імені й того, що воно позначає (речі та символу, речі та атрибуту)