Історія української культури. Частина 1

Первісна людина на території України з’явилась майже 1 млн. років тому, в період раннього палеоліту. Найвірогідніше, так звані архантропи прийшли з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Ця міграція не була одномоментним актом, а хвилеподібно тривала протягом багатьох тисячоліть. Рештки найдавніших стоянок первісних людей знайдено біля с. Королеве (Закарпаття), м. Амвросіївки (Донбас) та с. Лука-Врублівецька (Хмельниччина). Помітне вдосконалення та урізноманітнення знарядь праці, підвищення продуктивності мисливства дали змогу прадавнім людям – кроманьйонцям відмовитися від виснажливих міграцій та вести осілий спосіб життя. На берегах річок вони будували свої житла (землянки і напівземлянки з дерева, кісток та шкур тварин), які у своїй сукупності утворювали первісне поселення – стоянку.

Пізній палеоліт – це час, коли на зміну первісному стаду прийшла родова община. Поступово з’являється родина, формуються уявлення про чоловіка та дружину, батьків і дітей, розвивається фундамент соціальних стосунків, без яких культура є неможливою, тобто формується родина як культурна універсалія. Зароджувався інститут батьківства, коли чоловік починав піклуватися про дітей, брав на себе забезпечення родини на період вагітності та пологів, зростання маленьких дітей. Важливе значення при цьому мали статеві заборони. Але стрижнем спільноти був рід – об’єднання кровних родичів по материнській лінії. Головною особою роду була саме жінка, через те що родовід за групового шлюбу міг вестися лише по жіночій лінії, крім того, вона виступала у ролі охоронниці сімейного вогнища та відала харчовими запасами. З появою кроманьйонців невпорядковані ендогамні (між особами однієї групи) статеві стосунки поступаються місцем екзогамним (між особами різних суспільних груп). Це сприяло зближенню різних родів; саме на основі таких стосунків поступово формувалася племінна організація.

Вже у період мезоліту людина здатна була вдосконалювати знаряддя праці: появилися кам’яні сокири, молоти, долота, ножі, лук і стріли. Розвивалося рибальство, про що свідчать залишки житлових споруд на берегах річок і озер. На нашій території налічується майже тисяча пам’яток мезоліту (Мурзак-Коба та Фатьма-Коба – у Криму, Гребениківська стоянка – на Одещині, Журавська – на Чернігівщині).

Важливі зміни відбувалися підчас неоліту, коли виникали землеробство і скотарство. Відокремлювалося ремісництво (особливим статусом наділялася людина, що займалася обробкою металів – коваль). Перехід до осілого способу життя та стабільність харчування призводили до зростання чисельності населення та формування окремих соціальних груп. Спочатку виділялися сакральні керівники, шамани, які мали якийсь унікальний досвід чи соціально значиме знання, потім – військові керівники та вожді.

У межах території України знаходилися дві культурно-господарські зони: південно-західна – землеробсько-скотарська (лісостепове Правобережжя, Західна Волинь, Подністров’я та Закарпаття) і північно-східна – мисливсько-риболовецька (лісостепове Лівобережжя та Полісся). Найвідомішими пам’ятками неолітичної культури є Кам’яна Могила поблизу Мелітополя, с. Микільська Слобідка на Київщині, с. Бондариха на Сіверському Дінці. Усього ж виявлено майже 500 осередків життя доби неоліту, що представляють понад десяток археологічних культур, серед них: Буго-дністровська культура (6-5 тис. до н. е.), Дунайська та Сурсько-дніпровська культури (5 тис. до н. е.). В. Г. Чайлд називав цей період «неолітичною революцією», яка сприяла злету людства до принципово нової економіки, нового способу життя та культури. Її характерними ознаками були: винайдення і поширення якісно нових способів виготовлення знарядь праці, виникнення нових видів виробництва та виготовлення продуктів, перехід до осілого способу життя, активне формування стад свійських тварин та використання їх як тяглової сили, суттєві зрушення в демографічній сфері. З’являється соціальна диференціація, поступово первісний соціокультурний синкретизм трансформується, розпочинається процес індивідуалізації людської свідомості. У період неоліту зародилася землеробська цивілізація, яка незабаром стала панівною в Європі аж до виникнення і широкої розбудови міст. Її характерні риси: аграрна економіка, ручна праця, мінімальне споживання та простий побут, уповільнений темп життя, природно-демографічна саморегуляція.

Провідну роль періоду енеоліту на нашій території відігравали племена Трипільської культури (V-III тис. до н. е.), яка дістала назву від поселення, відкритого та дослідженого українським археологом Вікентієм Хвойкою (1850-1914) у 1896 р. біля с. Трипілля на Київщині. Саме Трипільська культура заклала підвалини землеробської цивілізації на теренах України. Господарство трипільців базувалося на мотичному землеробстві, скотарстві та полюванні. Поширеними були і ремесла – ткацтво та особливо гончарство. Досягненням Трипільської культури вважається мальований фарбами глиняний посуд, при створенні якого використовувалися різноманітні орнаменти. Жили трипільці у відкритих селищах, у великих за площею будинках, що розташовувалися концентричними колами. Приміщення часто розмальовувалися мінеральними фарбами. У цілому поселення трипільців створюють враження організованості та впорядкованості суспільства. Досить розвиненою була їхня духовна культура, що пронизана ідеєю плодючості; вона включала різні культи матері-землі, які свідчить про панування матріархату. В. Хвойка проводив пряму лінію від трипільців до українців, але пізніші дослідження довели: в антропологічному плані населення, що заступило місце трипільців, не було їм тотожним. Проте, цілий ряд елементів Трипільської культури – система господарства, топографія поселень, декоративний розпис будівель, орнаменти кераміки тощо – стали органічною належністю культури українського народу.

На зламі ІІІ-ІІ тис. до н. е. на місці трипільських поселень Лісостепу з’явилися пам’ятки культури шнурової кераміки. Її носії, найвірогідніше, були найдавнішими предками слов’ян, балтів і германців. Зростання продуктивності праці в добу бронзи дозволило не тільки забезпечувати