Історія української культури. Частина 1

Один із учасників товариства – Пантелеймон Куліш (1819-1897), пов’язаний з Україною своїм дитинством, спогадами, згодом науковими інтересами, жвавим інтересом до особистості Миколи Гоголя; саме П. Куліш підготував шеститомне зібрання творів і листів письменника. Проте найбільшим своїм творчим успіхом він вважав збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» у двох томах, що вийшли в Петербурзі в 1865-1857 рр. Збірка була написана «кулішівкою» – придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». Під час своєї поїздки до Європи в 1858 р. Куліш споглядав за життям «цивілізованих» європейських народів, але ще більш переймався глибокою вірою в майбутнє природно-патріархального побуту та в хутір як форму практичного втілення ідеї гармонійного життя серед природи і як духовний оазис національної самобутності. Саме на своєму хуторі Мотронівка оселився Куліш після Емського указу (1876), яким вводились серйозні обмеження на вживання української мови у різних сферах культурного життя.

П. Куліш був автором поетичних збірок, історичних оповідань науково-популярного характеру, виступав як лінгвіст, журналіст, літературний критик, етнограф, історіограф. Нарешті, він створив перший український історичний роман «Чорна рада». Центральна тема роману – конфлікт між прагненням до державності та порядку, з одного боку, і до руйнування і анархії, з іншого. Життєва доля та творчість Куліша відобразили взаємодію російського та українського дискурсів, білінгвізм, типовий для української культури XIX ст. і одночасно бажання прищепити західноєвропейську культурну традицію до української літератури. Він багато перекладав, дбав про видання прогресивних журналів і газет. Куліш асоціював російську та українську мову відповідно із світом структури та світом емоцій. В українській версії «Чорної ради» українська мова дійсно виглядає більш динамічною, відбиває культурний вплив українського фольклору, емоційну причетність розповідача до тих подій, що ним описуються. Куліш бачив головною причиною злиденного стану українського народу забуття ним власних традицій – пісень, мови, підкреслював зв'язок української культури з культурою часів Київської Русі, особливо у російській версії роману. Він намагався обґрунтувати негативний вплив козацьких і селянських повстань на розвиток української державності і культури та історичну згубність народно-визвольних рухів в цілому. Написана саме в такому дусі «История воссоединения Руси» була зустрінута українською громадськістю із розчаруванням і обуренням.

Участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства приймав і Тарас Шевченко (1814-1861) – «ікона» української культури, поет, письменник, живописець, графік, громадський діяч. На відміну від інших членів товариства він не теоретизував з важливих для спільноти питань, не писав маніфестів, а втілив свої погляди на Україну, історію та долю українського народу в літературних творах різної жанрової природи та ідейного змісту, а також живописних та графічних роботах. Серед основних тематичних мотивів Шевченка соціально-політичні, відзначені гострою критикою царату та кріпацтва; історико-героїчні, що відтворюють драматичний та часом трагічний історичний досвід українського народу; біблійні, осягнуті поважним ставленням до православних святинь, зверненням до старозавітних та новозавітних образів; родинні, в першу чергу тема української родини та української жінки, її злиденної та понівеченої долі; нарешті, етичні, які опановують всі роздуми Шевченка про долю України.

Д. Донцов в своїй доповіді «Заповіт Шевченка», виголошеній на Шевченківській академії в Торонто в березні 1950 р., визначив концепцію великого українського письменника через формулювання того, що він любив та що ненавидів. Ненавидів він насамперед чужу деспотію і тих українців, які легко їй підкорялися, знаходячи в ній якісь для себе вади або із страху перед владою та правом сильного, нехтуючи своїми національними інтересами та власною гідністю. Любив же Шевченко, на погляд Донцова, пишну природу України, але плакав та страждав від видовища неправди та гноблення, яке опанувало цю природу, перетворило рай у пекло. Жаль йому було українського люду, який підкорився своїй долі, болів він над його недолею, «але його не виправдовував». «Тих, що кували кайдани, проклинав. Тих, що їх несли покірно, жалів. А тих, що їх рвали, любив!». Саме до останніх, на переконання Донцова, належала шевченкова любов, до тих героїв, які творили славне минуле України і пам'ять про яких могла стати рушійною силою при створенні нового справедливого майбутнього українського народу. Їх він нерідко ідеалізував, міфологізував, оспівував в своїй творчості. Проте і постать самого Шевченко виявилася міфологізованою в пам’яті та тлумаченні наступних поколінь, як зазначила у назві своєї книжки «Шевченків міф України» сучасна популярна українська письменниця та науковець О. Забужко.

Якщо творчість Т. Шевченка була цілком орієнтована на пробудження національної самосвідомості та історичної пам’яті українського народу, то низка інших представників народно-демократичної інтелігенції намагалась ввести українську культуру в європейський контекст. Серед них Микола Костомаров (1817-1885) – видатний історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч, автор низки фундаментальних досліджень з історії України та Росії XVI-XVIII століть. М. Костомаров першим серед учених Східної Європи поставив наріжним каменем не опис подій і осіб, а історію народу в його соціокультурній цілісності і єдності найрізноманітніших сфер життя. Він наполягав на національній своєрідності українського народу та унікальності його історичного шляху, який, на відміну від поляків та росіян, позначений волелюбністю, демократичним та індивідуалістичним духом. Костомаров виділяв такі основні риси козацького характеру, як віра, любов