Історія української культури. Частина 1

Предмет:

Культура

Тип роботи:

Навчальний посібник

К-сть сторінок:

143

Мова:

Українська

Оцінка:

процес пізнання себе та світу, набуття інтелектуальної та духовної зрілості, соціальної адаптації до навколишньої реальності; 5) комунікативну – культура створює простір спілкування, в якому відбувається постійний обмін інформацією, знаннями, досвідом, і не тільки в словесній (вербальній) формі, але і за допомогою жестів, міміки, різноманітних символів, знаків, кодів тощо; 6) нормативну – адже етичні, релігійні та правові норми становлять ідеологічний каркас відповідних вчень та концепцій, є суттєвим сегментом культури та одним із її формотворчих чинників; 7) виховну – культурний досвід людини визначає рівень її обізнаності, освіченості, духовної зрілості, але й безумовно, позитивно впливає на ступінь вихованості, толерантності, поваги до інших, поведінку в суспільстві; 8) гедоністичну (грец. hēdonē – насолода, приємне самопочуття), бо відпочинок і дозвілля є необхідним компонентом існування людини, засобом оновлення її духовного, психічного, емоційного стану, заповнення дозвілля. Обряди і свята – важлива частина людського буття; завдання культури полягає в тому числі в наданні розвагам естетично значущої та морально виправданої форми.

Але межа, що існує між матеріальною та духовною культурою, умовна. Скажімо, архітектура – мистецтво будівель та споруд з різних матеріалів – є важливою складовою матеріальної культури. Разом з тим вона відображає певний рівень не тільки інженерної майстерності, технології, але й розуміння пропорції, гармонії, використання масштабу, пластики, кольору, тобто естетичні уявлення митця та його епохи. Музика, хоча й торкається найтонших струн душі, відбиває емоційний стан людини, особистісний світогляд, створює ліричний настрій, віддалений від повсякденності; проте, виконувати і, відповідно, слухати музичні твори неможливо без використання певних інструментів та системи знаків, тобто елементів матеріальної культури.

Матеріальні та духовні цінності, створені культурою, визначають її значущість в загальній історії людства, потенціал, життєздатність цієї культури. За думкою Дмитра Ліхачьова (1906-1999), саме культура перетворює населення, мешканців даної території на етнічну спільноту, свідому націю. Існування культури народу означає наявність певного культурного простору, цілісного культурного та історичного минулого. Культура – це «те, що значною мірою виправдовує перед Богом існування народу і нації».

З поміж інших типів людських спільнот етноси вирізняють наступні властиві їм, хоча і різною мірою, найважливіші ознаки: 1) власне ім’я, що дає можливість ідентифікувати себе та говорити про «суть» спільноти; 2) міф про спільне походження, який містить ідею спільного витоку в часі Й просторі та сприяє формуванню відчуття певної спорідненості етносу; 3) спільну історичну пам'ять, що включає спогади про героїв, значущі для етносу події та їхнє увічнення; 4) один чи кілька елементів спільної культури, серед яких, – релігія, звичаї, мова, мистецтво; 5) прив’язаність до батьківщини як землі, на якій етнос не обов’язково в даний момент безпосередньо проживає, важливий символічний духовний зв'язок із землею предків; 6) усвідомлення своєї єдності, принаймні в якоїсь частини населення.

Елементи соціальної та культурної спадщини етносу, що передаються від покоління до покоління і зберігаються у свідомості та укладі життя даного етносу протягом тривалого часу, утворюють його культурну традицію. Етнічні традиції – це виражений в соціально організованих стереотипах груповий досвід, котрий накопичується та відтворюється в етнічній спільноті. Вони охоплюють суспільні настанови, норми поведінки, цінності, звичаї, ритуали, наявні у всіх сферах соціального та приватного життя.

Поняття етнічна ідентичність визначає рівень ототожнення індивіду з певним культурно визначеним етносом. Важливою умовою етнічної ідентичності є усвідомлення членами певної етнічної спільноти специфіки своєї життєдіяльності в порівнянні з іншими. Особливо це позначається на традиційно-побутовій культурі, яка формується в результаті багатовікової матеріально-виробничої та духовної діяльності певного етносу. Побутову культуру складають форми виробничої діяльності, ремесла та промисли, знаряддя праці, господарські та житлові споруди, їжа, одяг, прикраси, сімейні та громадські відносини тощо.

Проте самої наявності традиційно-побутової культури недостатньо для того, щоб етнічна спільнота виступала суб’єктом історичного процесу та отримала життєво необхідне для неї визнання в межах держави і світового співтовариства. Етнічна самосвідомість передбачає вимоги визнання за етносом певного статусу. Вони можуть висуватися щодо економічного добробуту, громадянських прав, освітніх можливостей для членів певної етнічної спільноти, або забезпечення її колективних прав, культурної та політичної автономії аж до повного суверенітету над територією компактного мешкання етносу. У міру того, як етнічна спільнота шляхом політичних дій досягає успіху у здобутті та утвердженні групових прав, вона стає нацією.

Формування нації відбувається в результаті складної взаємодії етнічних, соціальних, економічних, релігійних, політичних та правових чинників. Розрізнюють етнічні та громадянські нації. Ядром формування етнічної нації виступає окрема етнічна культура, а для національної ідентичності найважливішим є усвідомлення спільності мови, звичаїв та інших культурних чинників. Громадянська нація виникає на основі політичної одиниці (держави), а національна ідентичність формується на засадах приналежності до єдиної суспільно-політичної системи та визнання її цінностей.

За визначенням Е. Д. Сміта, ідеальний тип націй – це «названа і самовизначена людська спільнота, члени якої плекають спільні міфи, спогади, символи, вартості і традиції, створюють і поширюють характерну публічну культуру й дотримуються спільних вартостей і спільних законів. Так само й національну ідентичність можна визначити як неперервне відтворення та реінтерпретацію структури вартостей, символів, спогадів, міфів і традицій, що становлять характерну спадщину націй, та ідентифікацію індивідів із цією структурою і спадщиною». Сміт визначає саме культурні традиції як той фактор, який формує характер національних спільнот і чуття національної ідентичності, хоча,