Історія української культури. Частина 1

Руське Середньовіччя в не менш, ніж західне, мілітаризоване (князь – це не тільки адміністратор, політик, але і, у першу чергу, головнокомандувач), а, з іншого боку, просякнуте цінностями східного християнства. Варто додати також, що, у значній мірі, характер культури визначався елементами племінних традицій (цінностей життя) і архаїчних вірувань. Складна взаємодія цих основних факторів і визначає ідеалізований образ героя, захисника народу православного (і, відповідно, церкви, віри), землі Руської і, звичайно, князя Київського. Прообразом героя часто виступає реальна особа, наприклад, князь Святослав Ігорович. Літописець з неприкритою симпатією змальовує князя як людину дуже хоробру, віддану змалечку своїй справі, прямодушну й далеку від придворних інтриг, загартовану в боях, неперебірливу в своїх потребах – байдужу до розкошів; навіть зовні він характеризується, як ніхто з князів, дуже яскравою рисою – ходою як у барса. Саме йому автор «Повісті врем’яних літ» приписує вислів, що давно став афоризмом: «Так не посоромимо землі Руської, а ляжемо тут кістьми, бо мертвий сорому не має». Святослав присвятив усе своє життя одній з найважливіших справ тогочасного державця: розширенню та захисту кордонів. Середньовічна руська культура, як і сучасні їй західні, безумовно, експансивна за своїм духом.

Зіткнення віч-на-віч з ворогом, рукопашний бій, здатність завдати смертоносного удару вимагає визначеної напруги всіх сил, стану шаленства («буйства»). Видатних воїнів билини називають «буй-тур» (як дикого бика, відомого могутньою комплекцією, неприборканою лютою вдачею). У той же час, політичні вбивства засуджуються, їхні жертви визнаються святими, а виконавці характеризуються вкрай зневажливо. Князь Володимир Мономах у своєму «Повчанні» пояснює, що таке вбивство не може бути виправдано ні політичними міркуваннями, ні сімейною солідарністю: він – християнин. Хоча за спиною в нього – ціла низка успішних воєнних операцій, які відповідають його статусу і якими князь, безсумнівно, пишається, перелічуючи свої подвиги для нащадків.

Крім звичайних для професійного військового талантів, літописи й билини наводять приклади своєрідної «спортивної честі» – попередження про напад: «Хочу на ви іти» – на противагу ворожому підступництву. Ця відкритість дуже природно, проте, співіснує з військовою хитрістю. Стосовно деяких князів (у тому числі й княгині Ольги) уживається термін «віщий», тобто, «мудрий» і навіть «чаклун», «перевертень». Здатністю «морочити голову» ворогові з необхідності володіли й прості міщани: в обложеному Білограді делегації ворогів-печенігів продемонстрували колодязь киселю, пригощали та із собою дали, показавши тим безглуздість облоги, хоча всього того киселю була діжка (із залишків зерна, зібраних у всьому місті), а люди вмирали з голоду.

Цінністю, безсумнівно, є і просто грамотність, звичайна серед населення Русі ХI-XIII ст., і «книжна премудрість» князів. Відомим книжником вважається Ярослав Мудрий, засновник першої бібліотеки, освіченими були члени його родини. Анна Ярославна, письменна, на противагу своєму чоловікові, Генриху І, королю Франції, мала в своєму посазі Євангеліє, на якому присягали всі наступні французькі королі, називаючи його «Реймським» (воно й досі зберігається у Франції, хоча втратило оправу з першими сторінками й написано незрозумілою мовою). Всеволод Ярославич знав п’ять іноземних мов, нікуди не виїжджаючи. Святослав Ярославич з братами уклав «Руську правду» (збірник законів Русі). Онук Ярослава, Володимир Мономах відомий як автор літературно-філософського твору «Повчання». Залишилося в історії ім’я Святослава Ярославича, бо він замовив (тобто оплатив) розкішно прикрашену книгу енциклопедичного характеру («Ізборник Святослава», 1073 р.).

Зближення «великих» і «малих» у руському становому суспільстві, (незважаючи на чітку правову диференціацію прав і обов’язків різних станів) ми знаходимо в закликах Володимира Мономаха до нащадків контролювати діяльність адміністрації, не дозволяти боярам кривдити слабких за законами християнства; в описі бенкетів, що влаштовував улюбленець як жебраків, так і бояр, князь Володимир Святий, розсилаючи Києвом вози з напоями й стравами і виявляючи повагу до своїх дружинників («Сріблом і золотом не знайду дружини, а з дружиною добуду і срібло, і золото») ; у словах його батька, князя Святослава, що у катастрофічний момент бою звернувся до дружини: «Я ж попереду вас піду. А коли моя голова поляже, то про свої думайте самі», – не тільки визнаючи за нею право рішення, але і виступаючи «першим серед рівних», чим викликав приплив сил у своїх воїнів (за законами військової демократії, де князь за традицією племінної культури, ще воєначальник, але не самодержець). То й не дивно, що, поряд із князівським доблестями, літописець захоплено описує подвиг звичайного ремісника-кожум’яки, найменшого сина, отрока середнього зросту, який голими руками задушив велетня-печеніга у двобої, захистивши цим свою країну, за попередньою домовленістю з військом-агресором, від набігів на три роки. Фізична міць – необхідна риса середньовічного воїна, приховуючи особливості боїв тогочасної війни, як на Заході, так і на Сході.

Тут необхідно додати: ставлення до жінки демонструє рівень розвитку цивілізації. У руському Середньовіччі ми, мабуть, не знайдемо рафінований образ Прекрасної Дами, як у західному світі, – абсолютне втілення чуттєвого, прекрасного кохання, не обтяженого нічим, окрім правил етикету, цивілізованої поведінки. Як західне, так і східне християнство створює не дуже привабливий образ жінки, що зваблює чоловіка й, таким чином, є першопричиною загибелі людської душі. Утім, цей стереотипний образ в «Повісті врем’яних літ» подається в трохи іншому ракурсі: засудження жонолюбця, яким