до прийняття християнства був князь Володимир, і, посилаючись на царя Соломона, захоплення жінкою чеснотною, яка доглядає чоловіка й оселю, хазяйновита і милосердна, розумна і богобоязлива. «Слово Данила Заточника» застерігає чоловіків від одруження через корисливість на жінці злій і негарній, але багатій. З іншого боку, літопис подає образ княгині Ольги, яка дуже вправно винищила правлячу верхівку деревлян, бунтівників, що вбили її чоловіка, а потім, як і належить, твердою рукою правила Руссю – усе за законами чоловічого світу. Це часом бувало й у католицькій Європі: жінки очолювали держави, водили військо. Хоча, звичайно, більш характерний для того часу образ Ярославни зі «Слова про Ігорів похід», що плаче за своїм коханим чоловіком, відчуваючи смертельну небезпеку, молить усі сили світу захистити його. Та ж Ольга, людина, напевно, твердої вдачі, шукає не тільки захисту, а й співчуття у свого сина Святослава, який, дізнавшись про облогу Києва печенігами, кинувся рятувати родину, хоча міста цього не любив і, без сумніву, як воїн, також мав суворий характер, бо, перш за все, був воїном. Важко запідозрити їх в сентиментальності, але схоже на те, що ніжні стосунки вони зберегли: «і цілував матір свою і дітей своїх, і співчував про те, що пережили вони від печенігів».
Емоційність, яскраві переживання притаманні руському Середньовіччю, як і західному. Відома легенда про богатиря Данила, який, зраджений своїм побратимом Добринею, не зміг пережити такої наруги й вкоротив собі віку: зобов’язання перед побратимом не менш священні, ніж перед кревними.
Особливістю саме руської культури можна вважати ще й безпосередні контакти з кочовою культурою. Середньовічний Захід наляканий нашестям із Сходу, але майже нічого не знає про справжніх, наприклад, татар, а сприймає їх як Кару Божу, вихідців із пекла. Русичі ж мали інтенсивні, у тому числі, й побутові, контакти з ними. І це відбилося в темі стосунків чоловіків і жінок також. Бо в той час, як ми знаємо, підґрунтям дотримання договору були й шлюби. Часом синів своїх віддавали на виховання до «друзів-ворогів» – це також було запорукою вірності. То ж в реальності битва «руського війська» проти військ якогось з кочових об’єднань збирала по обидва боки родичів у різному ступені. Тому стосунки чоловіка й його дружини в народній творчості (у билинах, піснях, казках) відображали цю непевність, зрадливість, підступність – тобто відданість чужинській культурі (звичаям, вірі, мові) : дружина зачакловує, труїть свого чоловіка-богатиря аби звільнитись і повернутись до «своїх», оскільки залишається тут «чужою».
4. Київська Русь в християнському культурному просторі
Київська культура формувалася на підґрунті племінних культур. Тож розуміння причин культурного розвитку ІХ-ХІІІ ст., його сутності неможливе без усвідомлення еволюції, яка відбулася в той період.
По-перше, вихідним матеріалом її були племінні релігії, які намагався близько 980 р. реформувати князь Володимир Святославич. Можливо, влаштувавши капище (на початку Андріївського узвозу), Володимир прагнув відобразити інтереси різних верств своєї багатоетнічної держави й встановив на чолі пантеону уособлення князівської влади, бога-воїтеля Перуна зі срібною головою та золотими вусами. Це, безумовно, було необхідно, враховуючи серйозність історичного моменту «збирання земель» навколо Києва в централізовану державу. Рідні, племінні релігії регулювали складні зв’язки між вождями, старійшинами й народом, предками й нащадками, людьми й природними силами, визначали ритм господарських робіт і родинного життя, але подавали світ, в якому влада була розпорошена між богами, духами, кожен з яких мав свою сферу компетенції. Цього було цілком достатньо для буденного життя, але не для освячення державної влади. Офіційне християнство було неспроможне знищити ці вірування вщент; отже, після хрещення утворився стан двовір’я: часткове зрощення традицій, у цілому ж – ворогування.
По-друге, світ, в якому панує нерівність, існує багато мов і народів, але Творець, Властитель, Суддя – один, а інші – тільки омана, відображений в саме християнстві – не в язичництві.
По-третє, християнство розповсюджується на теренах України, завдяки географічній близькості, від самого початку своєї історії:
- за легендою, апостол Андрій Первозваний (учень Христа й брат засновника католицької церкви Петра Первозваного) проповідував, мандруючи Дніпром; історики схиляються до думки, що місію свою він виконував, ідучи узбережжям Чорного моря в І ст. н. е. ;
- наприкінці І ст. н. е. учень апостола Петра, римський папа Клімент IV за свою проповідницьку діяльність був жорстоко страчений в Херсонесі Таврійському, а в подальшій історії володіння його мощами суттєво підвищували статус Руської православної церкви;
- на Першому Вселенському соборі 325 р., в Нікеї (Мала Азія) було представництво «від Скіфії», а в VІ-VІІ ст. християнство вже досить широко розповсюджене на території Причорномор’я; існує припущення, що, перш ніж заснувати Київ, в юності князь Кий виховувався, навчався і, цілком імовірно, був охрещений при константинопольському дворі; перший християнський храм у Києві (св. Іллі) датують VІІІ – поч. ІХ ст. (згадка в літописі під 944 р.), в якому присягали ще християни-дружинники князя Ігоря; 860 або 866 роком датують Аскольдове хрещення (князі Аскольд і Дір, ймовірно, загинули від рук ще могутньої язичницької опозиції 882 р.) ;
- наступною називають сумнівну спробу впровадити християнство княгинею Ольгою (охрещеною 955 р. як Єлена), бабою князя Володимира, що була, можливо, просто бажанням розширити політичні зв’язки на тлі ворожості до Візантії: прохання до германського
+3 8(066) 185-39-18
f