Історія української культури. Частина 1

Предмет:

Культура

Тип роботи:

Навчальний посібник

К-сть сторінок:

143

Мова:

Українська

Оцінка:

кінця ХІ ст.), а потім і монгольське нашестя спричинили до поступового занепаду культури Київської Русі. Проте феодальна роздробленість сприяла розвитку економічних зв’язків, ремесел, торгівлі, а також давала поштовх для формування місцевих художніх традицій в архітектурі, іконописі, декоративно-прикладному мистецтві, літописанні. Не випадково Д. Антонович визначав цей період першою золотою добою українського мистецтва. Мислителі та письменники Кирило Туровський (між 1130-1134 – бл. 1182) і Даниїл Заточник (кін. ХІІ – поч. ХІІІ ст.), філософ, політичний і церковний діяч Никифор (пом. 1121) представляють культуру цієї епохи. Її обірвала монголо-татарська навала, але, незважаючи на жахливі руйнування, знищити архітектурно-будівничі, образотворчі, літературні та інші надбання загарбникам не вдалося. Їх творчо використовували митці Ренесансу.

Найважливішими особливостями культури європейського Середньовіччя були:

натуральне господарство й обмін (відсутність грошово-товарних відносин), які визначали слабку централізацію політичної влади, і, внаслідок цього, міжусобні й світоглядні війни, в ході яких формувалася сучасна національна мапа Європи, та які сформували певні ідеали духовності й аскези (особливі духовні практики навмисного самообмеження, або виконання важких обітниць, мета яких досягнення певних духовних цілей чи надбання надприродних здібностей) ;
тотальне світоглядне й політичне панування християнської Церкви, що спираючись на догмати (основні положення, які слід сприймати як незаперечну істину за будь-яких обставин), підпорядковувала всі сфери середньовічного буття, всю ієрархію життєвих відносин: філософську й наукову думку, систему освіти, мистецтво, політику, які розглядалися, насамперед, як засоби залучення людини до Церкви та формування єдності народів у Христі;
економічним фундаментом середньовічної культури були феодальні відносини, які характеризувалися: відчуженістю від основного виробника (земля, яку обробляв селянин, була у володінні феодала), ієрархічністю, (власність розподілена між всіма феодалами зверху донизу), що обумовило характерну для Середньовіччя структуру суспільства. На системі феодальної земельної власності ґрунтувалися два головних полюси середньовічної культури – феодали (світські й духовні) та феодально-залежні виробники – селяни, що, у свою чергу, обумовило взаємне існування й боротьбу ученої культури духовної й інтелектуальної еліти та культури «безмовної більшості», тобто культури простолюду, у масі своєї безграмотного;
соціальним фундаментом середньовічної культури була станова ієрархія, яка концептуально розглядалася як відображення ієрархії небесної від Бога зверху – до пекла знизу; усвідомлення непорушності соціальної ієрархії – одна зі специфічних рис менталітету середньовічної людини: обов’язок кожного залишатися там, куди помістив його Бог, всіляко підтримувався духовенством, яке знаходилося на вершині соціальної піраміди Середньовіччя; для кожної соціальної групи було характерно усвідомлення своєї колективної соціальної функції, тобто місця в суспільстві й обумовлений цим обов'язок, повна відданість своїй корпорації, її традиціям, цінностям, законам, символіці, особливостям поведінки, прийнятим громадою рішенням й повну за їх виконання відповідальність, і, крім цього, повна самовідданість у захисті інтересів «своїх» перед представниками «чужих» корпорацій;
традиційність культури Середньовіччя базувалась на синтезі християнського й міфологічного світосприйняття, помноженого на низький рівень освіченості населення; внаслідок цього середньовічна людина керувалася в житті не стільки логічними судженнями, скільки догматичними встановленнями й звичаєвими нормами суспільного життя; протягом усього Середньовіччя в народній культурі зберігаються елементи язичництва, народної міфології; на противагу традиційності села в містах зароджувався новий спосіб життя, нове бачення світу, новий тип людей – городян, особисто вільних, захищених від сваволі своєю громадою, цехом; міста були центрами торгівлі, у тому числі зовнішньої, що сприяло більшої інформованості городян, розширенню їхнього кругозору, тим самим змінюючи їхню світоглядну позицію в бік світськості.

Центральною ідеєю картини світу середньовічної людини, навколо якої формувалися всі цінності культури, уся структура уявлень про світобудову, була християнська ідея Бога. Середньовічному світосприйманню й світовідчуванню, основу якого становила християнська свідомість, властиві наступні риси:

«двосвітність»: сприйняття й пояснення миру виходить із ідеї його поділу на реальний та потойбічний, протиставлення в ньому Бога й природи, Неба й Землі, «верху» і «низу», духу й плоті, добра й зла, вічного й тимчасового, священного й гріховного;
історизм, згідно з яким буття людини розвертається в часі, починаючи з акту створення, потім гріхопадіння людини й кінчаючи другим пришестям Христа й Страшним судом, коли й здійсниться мета історії; християнському розумінню історії властива ідея духовного прогресу, спрямованого руху історії людства від гріхопадіння до спасіння, установлення Царства Божого на землі; проте ця ідея на практиці співіснувала із циклічним, календарним, фактично міфологічним, дохристиянським світобаченням у переважної більшості середньовічних європейців;
символізм: середньовічна людина розглядала навколишній світ як систему символів, правильно витлумачивши які, вона може осягнути божественний сенс і його істину;
універсалізм, в основі якого знаходиться ідея Бога як носія універсального, загального початку. Духовний універсалізм християнства сформував духовну спільність людей – одновірців; християнство затверджувало універсальність людини, трактуючи її поза етнічної приналежності й соціального статусу як земне втілення божественного, покликане прагнути до духовної досконалості; панівним було прагнення до загального, типового та принципова відмова від індивідуального.

2. Основні риси Києворуської культури

Русь у часи свого розквіту була найбільшою країною Європи: від Балтики (Варязького моря) до степів Причорномор’я (Руського моря), від Карпат до Волги. Це ранньофеодальна держава, створена з великих племінних союзів (поляни, древляни, дреговичі, полочани, сіверці, бужани, волиняни, кривичі, в’ятичі, хорвати, радимичі, дуліби, тіверці та інші називає «Повість врем’яних літ») у кінці І тисячоліття н. е., з елементами інших етносів (фіно-угорських, скандинавських на півночі ірано- і тюркськомовних на сході й півдні, греків і римлян на півдні й т. ін.), які розчинилися