Історія української культури. Частина 1

значно переважають за технічними і художніми здобутками тогочасні досягнення сусідніх країн. Згадаймо, що естетичний чинник, «красу», автор «Повісті врем’яних літ» називає серед визначальних у прийнятті Руссю християнства. Вступаючи в загальнокультурний процес християнізації, Русь, як і всі європейські землі, долучилася до великого піднесення культури. Маючи різноманітні контакти (з Візантією, Сирією, Китаєм, Єгиптом і т. ін.), давньоруські майстри виробили власний смак, зберегли свої традиції, творчо використавши здобутки світової культури. Саме тоді з’являється більшість мурованих споруд (хоча, певно, кам’яниці існували вже за часів Ольги, але переважна більшість будівель, у тому числі і багато церков, були дерев’яними) під впливом архітектурних традицій Візантії, за грецькими розрахунками пропорцій відносно діаметру купола і спочатку за допомогою запрошених візантійських з Болгарського царства майстрів. Храми будувалися на пагорбах із суміші (у техніці змішаної кладки) тонкої цегли великих розмірів (плінфи) і темно-червоного бутового (тобто уламків 15-50 см) каменя, що з’єднувалися рожевою цем’янкою (вапном з подрібненою керамікою), криті листами свинцю. Хоча й існує свідчення, що для будівництва Десятинної церкви Володимир Хреститель запросив «греків», роботи такого великого обсягу виконувалися, безумовно, за участю місцевих будівничих і майстрів. Тому цю розкішну будівлю (разом із палацами: «Ольжиним», «Володимировим» і «гридницею») називають символічним початком київської архітектурно-мистецької традиції, навіть враховуючи наявність залишків більш ранніх кам’яниць (на жаль, про них мало що відомо; складність оцінок полягає в тому, що від середньовічної забудови в первозданному вигляді не залишилося майже нічого, окрім приблизних описів і малюнків у літописах, суміші уламків мозаїк і фресок, цегли і каменю, фрагментів і фундаментів, часом багатошарових, оскільки ці споруди багато разів руйнувалися, спалювалися, час від часу відновлювалися і перебудовувалися). За візантійськими традиціями в оздобленні Десятинної церкви було використано багато мармуру – дорогого і рідкісного в Русі матеріалу. А от у Софійському соборі, в його складному і гармонійному ансамблі дослідники знаходять яскраві свідчення достеменного розуміння виконавцями мети і смаків замовника (Премудрість-Софія гарантує безпеку, порядок в державі, непохитність Київської Русі перед зовнішніми загрозами), знання місцевих технічних можливостей (використання поліського каменю, смальти з київських майстерень і т. ін.), тобто високий рівень співпраці всіх учасників створення шедевра. Художня майстерність виконання, наприклад, мозаїк пов’язана, у тому числі, й з якістю смальти (шматочків сплаву скла із солями й окисами металів, що дають, у даному випадку, 177 відтінків золотого, синього, зеленого, білого, пурпурового та ін. кольорів; розмір шматочка в середньому 1 см3, у залежності від характеру зображення; іноді використовували шматочки природного каменю). Слід також урахувати величезну вагу цього унікального зображального матеріалу, який треба було вдавлювати в свіжий тиньк на поверхні стіни, не порушуючи малюнок (висота зображення Богоматері 5, 45 м), і великі площі зображень (у цілому 260 м2 мозаїк), щоб уявити талант приблизно 11 майстрів (імена яких час не зберіг, але залишилися такими же виразними їхні роботи), чиї зусилля створили фантастичний оптичний ефект: фігура Богоматері Оранти (молитовної) височіє над Києвом, її руки простягнуті в захисному жесті над усією країною, а глянути їй у вічі можна з будь-якій точки храму. Славнозвісна мозаїка яскраво ілюструє ідею возвеличення принципів християнства, його символіку божественної гармонії, освячення князівської влади (у спорудженні Софії брали участь князі основних руських земель) в прекрасній, відомій всьому світові Русі (а не самого правителя, імператора – у Візантії). На жаль, до нашого часу збереглася приблизно третина мозаїк і фресок Софії Київської.