Історія української культури. Частина 1

Суттєво й те, що ренесансні міста були багатонаціональними. Так, в українських містах постійно проживали поляки, німці, євреї, вірмени, італійці, греки, литовці, молдавани, угорці, що сприяло взаємопроникненню різних культур і релігій. Етнічно різноманітне населення, необхідність спільно протистояти зовнішній агресії та узурпації, а головне – самодіяльний характер торгово-ремісничого життя зробили ренесансні міста своєрідною лабораторією для різноманітних форм соціальної творчості. Саме такими були у ХIV-ХVI ст. Венеція і Флоренція, Париж і Лондон, Нюрнберг і Женева, Краків і Львів.

Величезні зміни відбулися й у технічній сфері. У виробництво стали впроваджувати гідравлічні двигуни, токарні верстати, гірничі машини й механізми для підіймання вантажів і вентиляції рудників. Були сконструйовані перші літальні апарати, захисні та гідротехнічні споруди. Нові уявлення про час і простір формувалися завдяки широкому використанню у повсякденному побуті механічного годинника і скла.

Зразковим технічним досягненням епохи Відродження став дерев’яний друкарський прес, сконструйований німецьким винахідником Йоганном Гутенбергом (1394-1468). Так було започатковане книгодрукування в Європі, що відкрило широкі можливості для розповсюдження досягнень науки і культури, розвитку літератури і графіки. Разом з тим друкарні стали першими підприємствами із складним поділом праці та серійною стандартизованою продукцією і тим самим вирішили важливу дилему унікальності й доступності. Виникнення друкарської справи в Україні не має визначеної дати. Першим друкованим твором вважається «Апостол» (1574), виданий у Львові Іваном Федоровим (бл. 1525-1583). У кінці ХVI ст. друкарні працювали також в Острозі, Києві, Почаєві, Стратині, Крилосі, Угерцях.

На основі нового технічного досвіду формувалося позитивне знання. Вперше з давньоримських часів з’являлися трактати про агрикультуру і техніку торгівлі, про мистецтво суднобудування, географічні координати і погодні катаклізми, перспективу і принципи композиції. Особливо популярними були дослідження з анатомії та нових методів лікування хвороб, а також з астрономії, біології, ботаніки, хімії, що використовувалися в системі вищої освіти. Польський астроном Миколай Коперник (1473-1543), який обґрунтував геліоцентричну систему Всесвіту, німецький учений Йоганн Кеплер (1571-1630), відкривший закони руху планет, іспанський медик Мігель Сервет (1509-1553), що дослідив мале коло кровообігу стали найвидатнішими представниками нового позитивного знання. Орієнтоване на безпосередній практичний результат, воно формувало специфічну основу ренесансної культури. В подальшому це знання систематизувалося і знаходило цінність вже як світогляд, як вчення про Бога – «Великого художника» і Всесвіт – його прекрасне творіння.

Найхарактернішою ознакою нового типу культури вважається гуманізм. Його можна визначити як культурний рух епохи Відродження, центральна ідея якого – актуалізація через гуманістичні заняття можливостей особистості, всебічна культивація її «достоїнств». Саме таким був зміст цього поняття у XV ст. Його первісна латинська форма «studіа humanіtatіs» з'єднувала «доброчесність й ученість», «схильність до шляхетних мистецтв», «доброзичливість щодо інших людей», «все те, що становить цілісність людського духу». На відміну від релігійного світогляду, в центрі якого був Бог, у гуманістів провідне місце посідала вольова, інтелектуальна людина, яка створювала сама себе. Заперечуючи релігійно-аскетичні ідеї про гріховність плоті і земного життя, гуманісти проголошували право людини на свободу, задоволення «земних» потреб, а спонукальну причину діяльності людини вбачали у її прагненні до насолоди. Ці положення і створили ядро ідей гуманізму, який формувався у зв'язку з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії та філософії на базі класичної античної спадщини. Це прагнення відроджувати, осмислювати, пропагувати справжню античність відрізняло представників нової ідеології від середньовічних богословів. Гуманізм вивів на авансцену європейської культури «двомовну» людину. Досконале володіння латинською і грецькою відкривало світ справжньої духовності. Це зовсім не означало зневаги до народних мов (volgare), але мови античності, на думку гуманістів, більш довершені й піднесені, передусім латинська, що відігравала роль взірця.

Гуманізм виникав там, де міцніла національна самосвідомість. ХІV-ХVІ ст. – це епоха становлення європейських націй, мов, формування національної історичної традиції. Найважливіший принцип ренесансного гуманізму – принцип спільного блага (блага народу), основні ознаки котрого – патріотизм, служіння державі, суспільна активність, у яких вбачалися вищі чесноти громадянина. Вболівання за долю свого народу, любов до вітчизни, оспівування рідної природи містяться у творах багатьох західноєвропейських і вітчизняних гуманістів ХІV-ХVІ ст. Це засвідчує їх високу національну самосвідомість, що протистояла середньовічному патріотизму з його відданістю сеньору.

Серед тих, хто займався інтелектуальною діяльністю, гуманістів було небагато. Тому можна говорити саме про гуманістичний рух, що об'єднував дуже різних за походженням, багатством й становищем в суспільстві людей. Гуманісти – творча й неформальна еліта, приналежність до якої залежала від особистої позиції. У цьому «вибраному товаристві» (У. Цвінглі) государ Лоренцо Медічі і лорд-канцлер Томас Мор, граф Піко делла Мірандола і митрополит Григорій Цамблак, селянський син Конрад Цельтіс і син шляхтича Станіслав Оріховський, який у питанні, що вище – «талант чи порода», ставав на бік першого. Титули і рід без особистих доброчесностей, зауважував він, стають порожніми символами, бо справжньому шляхетству притаманні не стільки велич предків і давності гербів, скільки чеснота.

Культура Відродження датується кінцем ХІІІ-XVI ст., а гуманізм -30-ми рр. XІV-XVI ст. Саме такий хронологічний підхід враховує тривалість італійського Рінашименто з його ранніми соціально-економічними передумовами, недовгочасність Північного Відродження, а також своєрідність вітчизняної культури, що розвивалась саме як ренесансна