Історія української культури. Частина 1

Український гуманістичний рух XVI ст. міцнів завдяки безпосереднім контактам із представниками Північного Відродження і Реформації, тому інтереси вітчизняних мислителів поширювалися в історію, теологію, натурфілософію – вчення про природу, вільну від підкорення теологічному світосприйняттю.

Важливий здобуток наукової думки епохи Відродження – розвиток теорії природного права. Мислителі XVI ст. на відміну від попередників вважали, що таке право існує незалежно від Божої волі. Разом з тим природне право, вище людських законів, які при потребі можна змінювати. Ренесансна концепція природного права ставила на чільне місце невідомі у попередні епохи поняття вроджених для індивіда особистих свобод. Гуманісти вважали, що людина в цивілізованій державі повинна мати права на повноцінне життя, свободу совісті, слова. Їх відсутність або порушення свідчать про варварство, деспотизм і суперечать природному праву. Будь-які справи треба вирішувати на основі справедливості, керуючись вказівками власного розуму. Задовго до Джона Локка С. Оріховський, П. Русин стверджували, що всі люди мають дотримуватися закону природи, який один є запоруку справжньої свободи, основою їх прав і обов’язків.

Діячі епохи Відродження зробили значний внесок у теорію суспільного договору. Всупереч богословському вченню, вони стверджували, що королівська влада виникла внаслідок угоди між людьми, які добровільно служать обраному голові держави. Так, С. Оріховський вважав, що радники і слуги короля повинні бути не лише відданими правителю, а передусім здатними піклуватися про добробут народу і міць держави. Проте на відміну від Нікколо Макіавеллі, який радив королю не звертати увагу на моральність засобів при досягненні своєї мети, С. Оріховський пропонував монархові здобувати прихильність у підданих, дбати про їхню повагу і любов, бо без цього неміцною і непевною буде його влада. Вітчизняні мислителі висловлювали ідеї, які дають підстави вважати їх одними з перших ідеологів освіченої монархії в Європі. Передусім, гуманісти мріяли бачити в особі короля «філософа на троні»: мужнього, мудрого, справедливого та не байдужого до мистецтв.

Наслідуючи дух реформаційного вчення, українські гуманісти відстоювали ідею незалежності світської влади від церковної. Вони заперечували божественне походження влади й держави, виступали проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Це було значним кроком до вивільнення наукової думки від теології.

Значне місце в теоретичних міркуваннях українських гуманістів про державу належить проблемі війни і миру, актуальній тоді в усій Європі у зв’язку з постійними династичними, громадянськими, релігійними війнами. Загальноєвропейською була антитурецька тема, до неї зверталися С. Брант, У. фон Гутен, М. Сервантес. Але саме українські гуманісти виступили з ідеєю гуртування європейських народів для подолання турецької агресії. Ця ідея живе й донині в концепції «європейського дому».

Особливу зацікавленість вітчизняні мислителі XVI ст. виявляли до історії, яка розглядалася як людська драма в дії, а не реалізація наперед визначеного божественного припису. Якщо надприродні сили й вирішують людську долю, то, принаймні, не християнський Бог. Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу гуманісти вважали мудрість, розум і освіту. Властиві середньовічній історіографії провіденціоналізм і фаталізм були відкинуті і поступилися місцем історично зумовленим вчинкам людей. За словами С. Оріховського, «історик нічого не повинен вигадувати, а писати лише правду; не керуватися ні дружбою, ні ненавистю». Гуманісти звеличували людину – творця історії, радили вчитися на подвигах великих особистостей (політичних діячів, полководців), які, на їхню думку, стали відомими і безсмертними завдяки мудрим і розумним вихователям. Як і представники західноєвропейської ренесансної історіографії, українські гуманісти вважали історію важливим засобом пробудження свідомості народу та його історичної пам’яті, виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни.

Відродження принципово змінило становище художньої творчості та митця в суспільстві. Під безпосереднім впливом Дж. Вазарі в Європі розпочався «академічний рух», що остаточно закріпив за митцями статус їхньої належності до елітарних верств суспільства. Мистецтво сприяло єдності духовного життя епохи, наближаючись до науки, філософії, політики; воно стало справжнім рушієм процесу творення нового ідеалу, який, у свою чергу, впливав на всю систему мистецтв ренесансної художньої культури. Її ядро складали ідеї єдності краси і правди, природного і божественного, ідеалу і реальності, античності і християнства. Ренесансний стиль намагався бути взірцем гармонії почуття та інтелекту, уявлення і дослідження, зрозумілих і відчутих у своїй нетотожності.

В українській художній культурі, як і країнах Західної Європи, ренесанс, передусім, стверджувався в літературі. Різноманітні за жанровими формами твори староукраїнською, слов’яноруською, польською та латинською мовами найповніше втілювали гуманістичний ідеал. Інтерес до світу почуттів, до земних, людських цінностей найбільш чітко виявися в поезії XV-XVI ст.

Перші українські друковані вірші належали літераторам острозького культурного центру, серед яких виділявся Г. Смотрицький. Поезією захоплювалися і студенти Київської колегії, основну увагу вони приділяли художній формі (наприклад, епіграми у формі овалу, кола, куба, келиха). Серед домінуючих віршованих жанрів того часу – поема та ода. Найчастіше то були панегірики до поважних осіб з різних нагод: поздоровлення з іменинами, шлюбом, оспівування родового герба тощо. Відомі вірші морально-навчальні, в яких уособлювались доброчинності чи пороки, а також релігійного змісту: різдвяні, про початок і кінець світу, перших людей, муки і смерть Ісуса Христа («Бог сотворив Адама», «Про правду і кривду»).

Найвідоміші українські поети Ю. Дрогобич, П. Русин, С.