Історія української культури. Частина 1

Закономірно, що в літературу того часу владно входила козацька тематика. Поеми невідомих авторів «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512» та «Епіцедіон» уславляли героїзм козацтва у відсічі турецько-татарської агресії засобами саме ренесансної поезії.

Геній народної творчості досяг свого найвищого зльоту у фольклорних жанрах героїчного епосу – багатющій скарбниці духовних цінностей українського народу. У XV ст. зароджувалися нові епічні жанри – дума та історична пісня, створювані співцями-кобзарями. Виконувалися ці твори речитативом (мелодійною декламацією) під супровід бандури, кобзи чи ліри. У найдавніших зразках героїчного епосу замальовані події раннього періоду козаччини; серед основних сюжетів – турецько-татарська неволя, втеча з полону, трагедія жінки-невільниці. 

Маруся, попівна Богуславка,

Добре дбає, -

До темниці приходжає,

Темницю відмикає,

Всіх козаків,

Бідних невільниківНа волю випускає

І словами промовляє:

«Ой козаки,

Ви, біднії невільники!

Кажу я вам, добре дбайте,

В городи християнські утікайте...

(Маруся Богуславка) 

Серед оригінальних пам’яток народної поезії др. пол. XVІ ст. – славнозвісна «Пісня про Байду», що розповідає про страту в Царгороді відважного борця проти турецько-татарського гніту.

Героїчний епос епохи Відродження знаходився під впливом не тільки музики, а й образотворчого мистецтва. Автори починали описувати світ таким, яким його можна побачити. Дума і пісня створювали жанрові картини, літературні портрети і пейзажі.

Правда, на козакові шапка-бирка,

Зверху дірка,

Травою пошита,

Вітром підбита,

Куди віє, туди й провіває,

Козака молодого прохолоджає.

(Про козака Голоту)

Тоді Кішка Самійло, гетьман

запорозький,

Чогось одгадав, сам на чердак

виступав.

Червонії, хрещатії давнії хорогви

із кишені винімав...

(Самійло Кішка)

Вплив Реформації, релігійно-політичного протиборства позначився на розвитку полемічної літератури, яка синтезувала церковно-політичну публіцистику з сатирою. Поштовхом до полеміки стала спроба запровадити в Україні григоріанський календар замість юліанського, а також книга члена віленської єзуїтської колегії, одного з духовних батьків Берестейської унії Петра Скарги «О единстве церкви божьей» (1577), де стверджувалося, що світська людина в справі злуки церков не повинна мати голосу.

Першими творами української полемічної літератури були трактати «Ключ царства небесного» (1587) Г. Смотрицького, «О единой истинной православной вере» (1588) Василя Суразького, «Казання святого Кирила» (1596) С. Зизанія. Сильним ударом по натхненниках і авторах унії був вихід в світ польською і українською мовою «Апокризиса» (1597-1598) Христофора Філалета. В трактаті, який не тільки об’ємом, а й змістом перевершував полемічні твори попередників, автор викривав зраду православних священиків і суть унії, пояснював принципи соборності та демократичної церкви, гостро критикував ідею папської монархії, що усувала спільноту від справ віри.

Вершиною ж ренесансної полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського (1551-1621). З 1588 р. він звертався до українського народу з емоційними посланнями в стилі біблійних пророків, виступаючи проти ворогів старого благочестя. Його концепція про свободу народу і особи, яка ґрунтувалася на ідеях раннього християнства, ставила завдання захистити православне вчення від впливу католицизму. І. Вишенський мріяв про перемогу «справжнього християнства» над усіма іншими «сектами і вірами», висунув утопічну програму «царства Божого на землі», яка перегукувалася з вченням Томаса Мюнцера. Послання, трактати, листи І. Вишенського відрізняються великим літературним хистом і естетичним смаком; заслуговує на увагу і його боротьба за слов’янську мову, її поширення на рідній землі.

З кінця XV ст. розвивався український ренесансний театр. Його витоки – у віршованих діалогах, які практикувалися в братських школах за зразками західноєвропейської драматургії того часу. Це були так звані містерії та міраклі – релігійні спектаклі, що ілюстрували біблійні сюжети, сценічно відображали житія святих, а також мораліте – театральні постанови, героями яких були алегоричні постаті, – Душа, Чеснота, Любов, Покора, Гнів, Заздрість, що вели розмови моралізаторського характеру. З XVІ ст. всі ці жанри релігійної драматургії стали складовими шкільної драми. Її актуальність в ренесансній культурі була обумовлена потребами освіти, передусім, вивченням латинської мови. У шкільний театральний репертуар увійшли не тільки класичні античні комедії Теренція і Плавта, а й твори самих освітян з міфологічними та історичними сюжетами. Постанови, що синтезували елементи драматичного і музичного театру, багаті, а іноді й розкішні сценічні декорації, аристократичні імена виконавців на афішах, присутність високих достойників, нерідко коронованих осіб – все це притягало публіку, надаючи блиску виставам.

Національною особливістю української шкільної драми було те, що поміж віршовані діалоги релігійного, міфологічного, алегоричного змісту виконавці вводили комедійні дійства у формі інтермедій або інтерлюдій. Спочатку це були веселі, насичені національним гумором побутові сценки, що вставлялися між актами драми для розваги глядачів, пізніше вони розвинулися у самостійні постанови.

Окремим театральним жанром була вертепна драма, у якій виступали ляльки (маріонетки). Вертепи -дерев’яні скриньки у виді хатини з двома поверхами – носили із собою учні, студенти та мандрівні дяки, переходячи з дому в дім на різдвяні свята. Спектакль складався з двох частин: релігійної (відбувалася у верхньому поверсі вертепу, що уявляв собою Віфлеєм) з