Історія української культури. Частина 1

Гуманістичний пафос епохи, її поривання до багатства життя, його духовних і чуттєвих радощів виявлявся і в просторових мистецтвах. Поступово змінювалась їх роль в художній культурі. Живопис, скульптура, графіка стали самостійними мистецтвами, відмежувавшись від архітектури, яка втрачала своє домінуюче становище в системі видів художньої творчості.

Радикальні зміни у принципах будівництва того часу були обумовлені актуальністю образотворчих мистецтв. Італієць Л. Б. Альберті в «Десяти книгах про архітектуру» писав: «Зодчий саме у живописця запозичив бази, капітелі, колони, фронтони і таке інше, і всі ремісники, різьбярі, кожна майстерня і кожний цех підкорюються правилу і мистецтву живописця». Якщо середньовічна архітектура базувалася на уніфікованому церковно-схоластичному світогляді й колективному досвіді майстрів, то в ренесансній на першому плані була індивідуальна творчість архітектора, який активно звертався до естетичних засад античної спадщини. Знов з’явилася півкругла арка, в руїнах давньоримських будівель були знайдені зразки для різноманітних архітектурних деталей – гіпсові вінки з квітів й плодів, листя аканту, голови левів і крилаті амури. Найдосконалішими вважалися будови, перекриті півсферичним куполом, за зразком давньоримського Пантеону.

Найактивніше у XIV-XVI ст. розвивалася оборонна архітектура, що використовувала найсучасніші досягнення європейського будівництва. Дерев’яні укріплення повністю змінювалися мурованими та цегляними. Були надбудовані стіни та вежі Луцького замку; збільшений і доповнений системою земляних валів з бастіонами Хотинський замок, повністю побудований в каменю Кременецький. Могутністю та неприступністю вражав Невицький замок в Закарпатті. А в XV ст. була завершена найбільш потужна українська оборонна споруда – фортеця у Білгород-Дністровському, що нараховувала 20 веж; довжина стін – 2 км при висоті до 7 м та товщині до 5 м. Ще більшим по довжині оборонних систем був Кам’янець-Подільський замок – 4, 5 км. Ця неприступна фортеця досі вражає функціональністю і мистецькою довершеністю, гармонійним зв’язком з рельєфом місцевості. У др. пол. XVІ ст. фортеці будувалися майже в усіх тогочасних українських містах та магнатських маєтках. Саме в архітектурі оборонних споруд відбилася одна з найважливіших тенденцій художньої культури Відродження – поступовий перехід просторових мистецтв від готичного стилю до ренесансного (замок Любарта в Луцьку, Острозький замок, що споруджувалися у XIV ст. як готичні, перебудовувалися в ренесансні).

Виразний оборонний характер мали і культові споруди (Святогорський монастир на Волині, церква у Сутківцях та монастир-фортеця у Міжгір’ї). В їх будівництві брали участь іноземні майстри, які привносили не лише суто фортифікаційні новації, але й ренесансні архітектурні форми. Поступово з розвитком світської придворної культури споруди починали об’єднувати функції фортеці та палацу. Оборонні стіні зменшували свою суворість та неприступність, видозмінювалися стрільниці, на фасадах з’являлися елементи декору. Житлові будівлі на території замкових комплексів повністю втрачали оборонне значення, прикрашалися різьбою та орнаментами. Характерні приклади розкішних замків-палаців – Олеський, Жовківський, Золочівський, навколо яких розташовувалися парки з скульптурою.

З XVI ст. стиль ренесанс починав домінувати і в міській культовій та цивільній архітектурі. У 1527 р. велика пожежа знищила майже весь готичний Львів. Відбудовувався він вже по-новому архітекторами італійського походження – Петром Італійцем з Лугано, Петром Красовським, Павлом Римлянином, Петром Барбоном. Поряд з ними працювали німецькі, польські і місцеві майстри. Саме тому в архітектурі ренесансного Львова виразно простежуються дві тенденції. Одна з них представлена в будівлях патриціату, католицьких костелах, каплицях – це слідування інноваційним формам Рінашименто та Північного Відродження. Друга – синтез давньоруських та ренесансних архітектурних форм – помітна в православних храмах. Саме вона і започаткувала новий суто український стиль, який гармонійно поєднав традиції вітчизняної архітектури і досягнення західноєвропейської. Найбільш яскравий приклад – ансамбль Успенської церкви (1591-1629), до якого також входять каплиця Трьох святителів (1578-1579) і вежа К. Корнякта (1572-1580), що порушила давню традицію домінування в силуеті вітчизняного міста вертикалі собору як знака верховенства духовної влади.

Серед актуальних мистецтв епохи Відродження – скульптура, яка саме в цей час набувала особливої досконалості в різноманітних різновидах і жанрах. Більшість скульпторів походила з Італії, Нідерландів, Німеччини і Польщі. Західний вплив відігравав роль каталізатора, що прискорював розвиток місцевої школи, збагативши її художню практику новими засобами і технікою.

Розвитку декоративно-монументальної скульптури сприяли як різьблений, орнаментальний декор архітектурних споруд, так і традиції античності, готики. Площа Ринок у Львові являє собою не тільки музей ренесансної архітектури, а й скульптури. Декори фасадів будівель створюють величезний художній килим із гірлянд рослин і геометричних орнаментів, фігур атлантів і ветхозавітних пророків, античних масок і янгольських крилатих голівок – неповторне буяння життя в єдності прекрасного, піднесеного, трагічного і комічного.

Суто ренесансною ясністю та стриманістю відрізняються барельєфи на зовнішній стіні каплиці Кампіанів (кін. XVI – поч. XVII ст.), вбудованої в стіну Кафедрального собору. Всередині вівтар каплиці прикрашають зображення апостолів Петра і Павла – чудові зразки ренесансної культової скульптури, що належать Генріху Горсту і Себастьяну Чешеку. Спокійні постаті, мудрі та шляхетні вирази облич, гармонійні складки одягу – все спрямовано на створення образів, які поєднують духовну велич і фізичну