Історія української культури. Частина 1

XIV -XV ст. стали періодом раннього українського Відродження, коли, за словами Івана Франка, «повіяло новим європейським духом». З початку XIV ст. й до польсько-литовської Унії 1385 р. умови для розвитку культури були в цілому сприятливі. Литовська князівська верхівка швидко з’єднувалась з русинським правлячим класом, а офіційною мовою литовської адміністрації була так звана русинська канцелярська. Найзаможніші українські і білоруські магнати мали найбільшу вагу в суспільстві; представники таких родин як Острозькі й Вишневецькі взагалі не мали рівних у державних верхах. Тому не випадково польська й литовська шляхта чинили опір посиленню політичного й культурного впливу православної знаті. У 1440 р. відновилося Київське князівство на чолі з представником Литовської династії Олельком. Його володіння охопили також Переяславщину, частину Чернігівщини, Полісся, де політичне відродження колись могутньої Давньоруської держави пов’язувалося з економічним і культурним піднесенням. Знаменною для цього періоду розвитку української культури була пильна увага до вітчизняної історії. В часи «олельковицького ренесансу» відбудовувалися зруйновані татарами київські святині, насамперед Софійський собор, заново був переписаний Києво-Печерський патерик (1460, 1462), здійснювалася певна редакція в напрямі «осучаснення» рукописних книг – «Листвиці» (1455) і «Златоструя» (1474).

Центром гуманістичного руху став Київ, де працював потужний осередок літераторів-перекладачів, які ознайомили українську суспільність з досягненнями інших культур. Саме у цей період під впливом Візантії та Італії формувався світогляд, орієнтований на земне життя і потребу його пізнання та вдосконалення. Ідеї раннього гуманізму, пов’язані з візантійсько-християнською догматикою, обумовили нову інтерпретацію стародавньої культури. Українські гуманісти передусім зверталися до творів грецьких і римських істориків, філософів, видатних політичних і державних діячів, арабо-єврейської культурної спадщини. Перевага при цьому надавалася роботам практичного характеру. Вчені київського осередку перекладали мовою, наближеною до розмовної української, трактати «Аристотелеві врата», «Космографію» і «Шестокрил», праці з логіки Мойсея Маймоніда та Аль-Газалі. Поряд із природничонауковими трактатами читачі отримали переклади старозавітних книг («Руф», «Естер»), а також світської літератури (лицарських романів і лірики).

Ідеал епохи – «тримовна» людина – знавець грецької, латинської та єврейської мов. Ці знання були потрібні не стільки для освоєння минулого, скільки для практичного діяння. Від героя-мученика до героя-переможця прямувала вітчизняна культура, починаючи з XIV ст. У XV ст. ця тенденція знаходила вияв у «житійній літературі» – агіографії. Її поширенню сприяли митрополит Кипріан, а також Григорій Цамблак (1364-1420) – один з найяскравіших представників нової української культури. Його «Похвала Кипріану» та «Великомученику Дмитрію» дістали значної популярності. Разом з цим Г. Цамблак став реформатором української церковної музики.

Провідниками ідей раннього гуманізму були також італійські архітектори, ремісники, купці, промисловці. Найчисленніші їх громади проживали у Києві і Львові після того як під ударами Туреччини занепали генуезькі колонії в Криму. Італійці вступали в місцеві цехи, були суспільно активними громадянами. Італізуючи обличчя вітчизняної культури, вони в неменшій мірі українізувалися – формально і фактично: українськими були їх цехові прізвища, українською поступово ставала їхня творчість, що сприймала певні професійні традиції.

З кінця XIV ст. посилювалася полонізація, глибоку кризу переживала східна церква. Візантія втрачала свої політичні й культурні позиції, а у XV ст. Балкани вже повністю були завойовані Османською імперією. Але розвиток вітчизняної культури йшов по висхідній; на її авансцену виходило козацтво. Наприкінці XV ст. з’явився саме ренесансний герой – сильна особистість, енергійний і впевнений ватажок, безстрашний лицар, який долає будь-які перешкоди на своєму шляху і самовіддано захищає рідну землю від ворогів.

Важлива роль у поширенні нової європейської культури належала вищій освіті, що сприяла формуванню в Європі єдиного культурного простору. У XIV-XV ст. в європейських університетах навчалися студенти – вихідці з українських міст. Численними були їх земляцтва в Краківському, Болонському й Падуанському університетах; молоді українці вчилися у Віттенберзі, Базелі, Парижі, Відні.

Українські гуманісти були православними, католиками та уніатами; вони писали свої твори латинською, українською, польською мовами. Більшість з них усвідомлювали себе українцями (русинами, роксоланами, русами, руськими). Були і такі, що не наголошували на своїй національній приналежності, хоча і не забували, «яких батьків, чиї сини» вони є, жили і творили на етнічній українській землі, розвивали її культуру. Але всі вони згуртувалися у цей важливий період національного буття українського народу.

Найвидатнішим представником раннього українського Відродження XІV-XV ст. був Юрій Дрогобич (Котермак, Юрій зі Львова, 1450-1494) – доктор філософії та медицини Болонського університету; впродовж 1478-1482 рр. він викладав математику і астрономію, а у 1481-1482 рр. обраний ректором медичного факультету та вільних мистецтв. У Краківському університеті його лекції слухали К. Цельтіс та М. Коперник. Ю Дрогобич – автор друкованої книги «Прогностична оцінка року Божого 1483», де подані наукові відомості з